Річард і Жанна

 ***

Різдво в селі - особливий час. Час, коли мешканці перетворюються на одну велику родину.

Все починається з перших днів грудня. Якщо в цей час ви, по щасливій випадковості, опинитеся в наших краях, прислухайтеся, дивіться. Навколо тільки й розмов про прикрашання площі, про те, як нарядити ялинку, що приготувати в якості частування. Час, коли вмирають пересуди, взаємні претензії та ворожість. Час, коли оживають спогади. Час, коли тобі розкривають найсміливіші плани на майбутнє, не боячись їх наврочити, зрештою.

Річард стояв біля свого позашляховика, в руках він тримав величезних розмірів кухоль з гарячим ароматним напоєм. У ці хвилини чоловік страшенно шкодував, що не пішов до села пішки. У такому разі йому не довелося б задовольнятися безалкогольною версією пряного глінтвейну. Коли землю сковують перші морози, у винній лавці, розливають рубіновий напій, що зігріває. Це щось подібне до традиції. Річард зробив великий ковток. Ледве терпкий, гарячий сік винограду, кориця, гвоздика та мускатний горіх. Проте було ще щось, що він не міг розгадати. Запитувати Джона марно. Він ніколи не розкриє сімейний рецепт. Цю таємницю він понесе з собою в глибоку холодну могилу, зрозуміло, що перед тим, як вирушити на той світ, він добряче натренує старшого сина, щоб той продовжив сімейну справу. Смішно, як влаштований наш світ. Все своє життя ми розпускаємося, немов ніжні пагони, немов листя, жадібно вбираємо в себе знання, накопичуємо досвід, часом досить гіркий, розквітаємо, щоб згодом повільно в'янути; коли в наш сад приходить осінь - вітер безжально зриває всі наші знання, наш досвід, він повертає їх у скарбничку людства, щоб згодом присмажити грунт для нових рослин. Річард насолоджувався тихим морозним ранком, ковток за ковтком він пив із чаші задоволення, воно повільно розливалося по міцних еластичних жилах.

- Річарде, є розмова. - Жанна тихесенько примостилася поруч. Вона, як це зазвичай буває, з'явилася, наче з нізвідки.

- Коли ти так говориш, мені хочеться прикинутися глухим.

- Справа в Джекові та в Різдві. У нього ніколи не було Різдва, розумієш?

- Ні. Не дуже.

- Гаразд. Як проходить твоє Різдво? Що ти зазвичай робиш?

- Дзвоню до міста. Сварюся з Керрі чи Ніколь. Іноді, з обома відразу. Беру нову книгу, графин із джином та йду до бібліотеки. Розпалюю камін, розігріваю їжу. Загалом нічого особливого. Увечері, як і всі, приходжу на площу, їм сосиски, п'ю пряний глінтвейн, співаю безглузді пісні. А в чому справа? Я ж не порушую якийсь закон?

- Поки ми валяємось до обіду в піжамах, їмо та п'ємо, вітаємо рідних та близьких, Джек годує тварин, прибирає, піклується про їхнє здоров'я.

- Так і є, тварини потребують цілодобової уваги. Триста шістдесят п'ять днів на рік, а часом навіть уночі.

- У нього ніколи не було нормального Різдва.

- Він начебто не скаржиться.

- Що, якщо цього року ми зберемося на фермі та допоможемо йому з роботою? Подаруємо одне своє Різдво Джеку. Думаю, він заслужив. Ми з Джил приготуємо обід. Що скажеш?

- Скажу, що ти божевільна. Зауваж, я повторюю це іноді. Може, звернеш увагу і запишешся до психотерапевта?

- У глибині своєї доброї душі ти згоден. Обговоримо пізніше, разом із Джил.

- Тобто про цю твою витівку нікому ще не відомо?

- Ні, ти дізнався першим.

– Можемо на цьому зупинитись. Я не проти стати останнім.

- Не цього разу. Буду щаслива бачити тебе разом із Ніколь.

- Ти можеш мені розтлумачити, як це в тебе виходить? Я ж нікому не проговорився, що покликав доньку на свята. У такі моменти я свято вірю всьому, що про тебе говорять у селі. Ти ж не мої думки читаєш?

- Я бачу тебе, Річарде.

- Бачиш?

– Саме так. Очі, вони здорово тебе видають.

- Наступного разу надягну сонцезахисні окуляри. - Річард прокричав услід. Жанна безтурботно махнула рукою і зникла за рогом будинку. З дня їхнього знайомства минуло багато років, але щоразу, коли їм доводилося зустрічатися, Річардові здавалося, що він бачив її вперше.

З книги казок Коуелів

ДОБРОТА

Сталася ця подія однієї літньої спекотної ночі. Мені не довелося бути свідком, проте вуха мої, раз у раз, вловлювали уривки цієї історії, що подає свій слабкий голос з сивих часів, що канули в глибини минулого.

У ранній світанок, у ту саму мить, коли перший промінь сонця освітлив лінію горизонту, розділивши небо і землю, в далеких південних землях народилася дівчинка. Ім'я її Доброта. Гучніше заспівали птахи, розріючи своїми крилами полотна блакитного неба, голосніше задзвеніли дзвіночки на гірському, щойно вмитому ранковою росою лузі, вітаючи появу гості бажаної. Щойно стара верба, що росте на березі струмка Вічного щастя, тихо шелестіла своїми гілками. Мудрість не галасує, не підвищує голосу. Голос мудрості тихий, щоб почути його, треба й самому помовчати.

Ш.. ш.. ш, гойдала верба на своїх гнучких гілках Доброту. Ш... ш... ш, мирно спала дівчинка і снилися їй сни казкові, про щастя людське, про достаток, про мир і добробут. Ш.… ш… ш, співала колиска стара верба, мудрості сповнені були пісні її.