Джек

***

У повітрі повільно кружляв перший сніг. З боку річки, до величезного фермерського будинку, який виглядав, ніби мандрівник, що збився з дороги та присів відпочити на схилі пагорба, наближалися двоє.

Сніг, тихий нічний злодій, нахабно крав у світу яскраві фарби, ховав їх під своїм довгим плащем, розтушовував силуети, стирав чіткі лінії, розмивав звичні оку межі. Коли йде сніг, світ виглядає зовсім інакше.

З високого кам'яного димаря в сіре зимове небо здіймався густий білий дим. Назустріч вибіг пес, виляючи пухнастим хвостом. Дерева біля під'їзної алеї стояли нагими. Їхні оголені беззахисні гілки розмірено погойдувалися на холодному вітрі. Було щось тривожне у подібних картинах. Гола, неприкрита істина. Вона надто тонка та гостра. Так і ріже розпещене людське око. Так буває, коли митець - сама природа. Вона не прикриватиме істину модною цього сезону накидкою, не маскуватиме вади за допомогою останніх технік макіяжу, відомих усьому світу візажистів. Вона залишить усе, таким як є, щоб ми дивилися, який насправді наш світ. Щоб ми ясно усвідомлювали: з усіма недосконалостями, він чудовий. Ми розучилися приймати недосконалість, ми прагнемо ідеальної картинки. Але що, зрештою, ми отримуємо?

Люди розучилися жити. Ми постійно боїмося. Страшенно боїмося дорослішати. Страшенно боїмося старіти. Боїмося поглянути на себе, боїмося визнавати правду, боїмося перших зморшок, боїмося, що люди скажуть.

З року в рік природа демонструє нам свою безстрашність. Свою мужність. Все в нашому житті тимчасово, та за зимою обов'язково прийде весна. Нам треба перестати боятися жити, нам треба перестати боятися снігу.

Минувши кам'яну огорожу, дві тісно притиснуті одна до одної фігури, зникли за кованою металевою хвірткою. Потім юркнув пес, задоволений довгою ранковою прогулянкою.

Жанна згорнулася клубочком на продавленому м'якому дивані. У каміні танцювали язики полум'я, Ральф мирно сопів біля ніг господаря. Джек сидів у своєму кріслі, повертаючи у втомлених руках важку склянку богемського кришталю, наповнену пекучим бурштиновим віскі.

День видався насиченим. В однієї корови пологи були надто важкими, вона втратила багато сил та крові. Через мороз і сніг система подачі їжі дала збій і Джеку довелося прочищати трубу, що забилася. Та й основну роботу ніхто не скасовував. Взимку Джек рідко дозволяв собі помічника.

Він поглядав на жінку, що сиділа навпроти.

- Коли ти востаннє була щасливою?

- Зараз.

Жанна посміхнулася. Вона раптом згадала, як одного разу, багато років тому, точно так сиділа на витертому дивані, в їхні краї щойно прийшла зима, за вікном було біло-біло, втомлений від вічних мандрівок, вітер вив так, що гриміли шибки. У дикій люті він метав замерзлі кришталики води у вікна, малював на них химерні візерунки. Вона вперше прийшла до Джека так пізно. Вона боялася снігу. Вони були такі молоді. У каміні тліло червоне вугілля. Джек пильно дивився на її почервонілі від морозу та швидкої ходьби щоки, в його погляді було стільки вогню, вистачило б на кілька довгих зим. Він потягнувся до неї.

- Знаєш, чого я хочу зараз найбільше на світі?

- Чого?

- Спробувати твої губи на смак.

- І як тобі?

- Надто смачно, можуть спричинити залежність.

Як багато снігу випало з того часу, як багато ночей вона провела в цьому будинку.

- Чому ти не вийшла заміж?

- Чому ти так і не одружився?

- Коуели ніколи не одружувалися.

- У мене немає такої залізної відмовки. Просто мені ніколи не хотілося заміж.

- Саме час сказати – «ніколи не кажи – ніколи».

- Коли я замислююся про це, стає дуже сумно. Жоден чоловік не стане миритися з моєю волелюбністю. Мені здається, з тієї самої секунди, як луна мого «так» рознесеться навколишніми полями і луками, я перестану існувати. Так, я впевнена, що цієї миті я помру, загину, мене не стане. Я ніколи не зможу бути такою ж незалежною та вільною, як зараз. Я ніколи більше не зможу бути собою. Згодом кожне своє рішення потрібно скрупульозно зважувати. При чому не на власних терезах. Знаєш, чому я обожнюю тебе?

- Тому що я не кличу тебе заміж.

Жанна змовно усміхнулася, дивлячись поверх кришталевого важкого келиха, наполовину наповненого пекучим бурштиновим віскі. Вона дозволяла собі випити пару ковтків із Джеком.

- Ти мій друг. З тобою завжди цікаво говорити. У тебе є своя думка. Найчастіше твої висновки кардинально відрізняються від моїх. Люблю вступати з тобою в дискусію, ти наводиш переконливі аргументи на свій рахунок. Ти для мене наче книга. Жива, кишить знаннями. Книжка, яку мені ніколи не дочитати до кінця. От і все.

- Іноді я питаю, яким було б моє життя, якби я мала сім'ю?

- У тебе є сім'я.

- Вона досить нетрадиційна, якщо ти маєш на увазі Ральфа та всіх моїх дівчаток.

- Ми живемо у світі, де сім'я втратила свої залізні обладунки, втратила сталеву форму.

- Ніколи не знаєш, що це спричинить.

- Все на краще.

Вони обоє замовкли. Цим двом було про що поговорити і водночас їм було про що помовчати.