Джил

***

- Сніг випав занадто рано, - прошепотіла Джил, борючись з підмерзлими вхідними дверима. Старі двостулкові двері кав'ярні представляли собою унікальну конструкцію - це була величезне скляне полотно, одягнене в широку раму з мореного дуба. З обох сторін на дверях висіли важкі мідні кільця, замість звичних ручок. Коли після довгої сирої осені різко траплялися заморозки, дерево, наситившись вологою, скрипіло, бо примерзло до порога. Щозими Джил картала себе за те, що за ціле літо так і не зважилася змінити ці двері на більш сучасні.

Натягнувши холодні гумові рукавички вона набирала з мідного зольника жменю крупної солі і щедро посипала терасу.

- Ти не стій, Джил. Перший сніг, як перше кохання, розтане вже до обіду.

- Зламані кінцівки мені ні до чого. Всіх постраждалих доведеться безкоштовно пригощати кавою. Жодна економіка не витримає подібного марнотратства.

- Можу я випити чашку твого знаменитого шоколаду?

- Якщо обіцяєш не зламати собі ногу.

- Заходь, я зараз. - Джил поспішно здобрювала тротуар, що примикав до кав'ярні, сіллю. Поглядаючи, який із столиків вибере Дороті Бакстер. За роки роботи, вона навчилася розгадувати характери відвідувачів за місцем, яке вони займають. Дороті завжди сідала в самому центрі, якщо навколо були глядачі.

- Ніч видалася просто жахливою. - Дороті дивилася крізь запотіле скло вітрини на приховану снігом площу затишного містечка. Ретельно накладений макіяж погано приховував припухлі повіки, вона дивилася прямо поперед себе, не наважуючись поглянути на Джил, тим самим приховуючи почервонілі від безсонної ночі очі.

- Минуле ніяк не дасть мені спокою.

- Тоді сама залиш його у спокої. Перестань відтворювати картини з давно минулих днів у своїй уяві. Розум не розрізняє те, що було. Розум бачить лише картини майбутнього, перетворюючи їх у сьогодення.

- Ніяк не вдавалося заснути. Як тільки осінь добігає кінця, сон геть-чисто про мене забуває. Зима жахлива. Одне Різдво чого варте. Потрібно упорядкувати будинок, скласти меню, список подарунків. Нескінченні метання по магазинах, сподіваючись догодити всім і кожному. Обрати ідеальну ялинку, прикраси, щоб все відповідало останнім течіям у світі дизайну. Замовити продукти, приготувати святкову вечерю. Цього року Алекс обіцяв привезти додому друга.

– Твій шоколад.

Джил поставила на нічим не покритий дерев'яний стіл біле блюдце. Поруч лежала вкрита золотом, витончена маленька ложечка з тонкою довгою ручкою. На блюдце нагромаджувалася величезна біла порцелянова чашка, з дозою щастя. Шоколад був візитною карткою Джил. Вона вірила, що одна чашка теплого густого шоколаду, що виділяє солодкий запах ванілі, що володіє трохи вловимою гіркуватістю самих какао-бобів, здатна зцілити навіть мертву душу. Вона завжди могла визначити, хто з відвідувачів потребує ліків. Це було видно по очах, у них плескалося ціле море смутку.

- Джил, переверни ложку виїмкою вгору. Не вистачало мені злягти з хворобою. Адже тобі відомо, що ложка, повернена виїмкою вниз, це завжди до неприємностей.

Джил слухняно перевернула ложечку. В її очах танцювали іскорки сміху. Це лише ложка. Однак, якщо покласти її неправильно, вона може викликати лихо, за умови, що ви будете звертати на це увагу.

– Тепер мені нічого не загрожує. Заради подібних речей, варто вставати з теплого ліжка раніше, ніж зазвичай. - Дороті повільно піднесла чашку до тремтячих від передчуття губ, вона трохи прикрила очі, перш ніж зробити перший ковток.

Джил усміхнулася, витираючи руки бавовняним рушником.

- Значить, у Алекса з'явився друг. Чудово з ним познайомитись.

- Так і чудово. Гості - це зайвий клопіт. Але, я, як завжди впораюся. До речі, сподіваюсь ти випечеш щось для хлопчиків?

- Зрозуміло, що так, просто залиш свої побажання ближче до дати приїзду.

- Давно хотіла запитати, хто підстригає твоє волосся? Воно завжди ідеально підстрижене.

- Скажу по секрету – я роблю це власноруч.

Дороті беззвучно ахнула.

- Не можна стригти волосся собі.

- Чому?

- Ти вкорочуєш собі життя, або, як казала моя бабуся, - урізаєш свій вік.

- Значить мені трохи лишилося. Я роблю це з того часу, як навчилася вправно тримати в руках ножиці.

- З такими речами не жартують, Джил.

Я щосили намагалася залишатися серйозною. Мене видавали очі, в них хлюпалися іскорки сміху. Чому ми весь час робимо це – ускладнюємо життя. Не винось сміття після заходу Сонця, не став сумку на підлогу, не стрижи своє власне волосся.

Не бачу у цьому нічого страшного. По-перше, я набуваю нової практичної навички, по-друге, це щомісяця економить кошти, і, нарешті, я сама господар своєму волоссю! Хіба не чудово?!

- Чула, у Агнес, цього року, на Різдво, вечерятиме тринадцять персон. Тринадцять! Це просто неприпустимо! Це верх необачності! Нехтувати давно встановленими правилами і бути впевненим, що розплачуватись за подібну вільність не доведеться, на таке здатна лише особа, яка досить самовпевнена або, навпаки, абсолютно безвідповідальна. Подумати тільки, зважитись на таке!