Брайан

                                     ***

Брайан розглядав химерні незакінчені малюнки на стелі, чекаючи гучного сигналу будильника. У кімнаті ще витав дух відповзаючої ночі. Було сіро й холодно. Вперше він, із головою укутався в ковдру. Біля дверей чорного ходу чулася звична метушня. Джил отримувала нову партію борошна, цукатів, спецій та іншої всячини, життєво необхідної для кав'ярні. Вантажники перекидались колючими жартамии, обговорювали погоду і зібраний тільки-но врожай. Йому раптом страшно захотілося спуститися, поглянути на якість помелу зерна. Йому раптом страшно захотілося поглянути, на що перетворилась його каторжна щоденна праця. Що, врешті-решт, із цього вийшло?

Стоп. Як це зупинити? Де ця чарівна кнопка, яку необхідно натиснути, щоб вимкнути подібні думки?

Що це? Звідки взялася ця нездорова цікавість? Яка, до біса, різниця, на що перетворилося зерно, яке вони з Річардом тижнем раніше збирали з полів, з ранку до пізньої ночі, щоб сьогодні Джил отримала сировину для майбутнього хліба. Його їстиме все село. Всю осінь, зиму. До наступного літа. Жанна, Джек, Річард, Джил, усі, кого він знав, із ким провів довгі місяці. Вони ділилися з ним своїм минулим, сьогоденням і туманним, як сьогоднішній ранок, майбутнім. А тепер усі вони будуть їсти хліб, який вони з Річардом виростили прямо на цій землі. Здається, він став розуміти. Він не хотів, йому це ні до чого. Однак земля розпорядилася по-своєму. Вона пускала міцні коріння в свідомість людини. День за днем вона приручала норовливого. Навіть найбільш затятий скептик не може встояти перед результатом своєї праці. Ось воно - твоє дитя, яке ти поїв краплями власного поту, яке росло й міцніло на твоїх очах, яке ти виніс у світ, на власних обвітрених втомлених руках. Як можна залишатися байдужим? По-моєму, жодного шансу.

Це все осінь. Восени нам не вистачає сил протистояти. Восени ми надто сентиментальні.

Він потягнувся за мобільником. Занадто рано. Можна ще поспати. Свідомість його не слухалася. Брайан закрив очі.

Якщо я зараз встану на ноги - я капітулюю, я здамся.

Хвилиною пізніше, Брайан натягував робочий комбінезон, щоб встигнути до закінчення розвантаження. Йому не терпілося поглянути на мішки. Йому хотілося побачити, на що перетворилася його важливість, його гордість, його гнів, нерозуміння, гидливість, його літо. Він посміхався. Він був дурнем. Вся правда полягала в тому, що раніше він не знав цього. Зараз він знав. Він посміхався ширше. Сміялася його душа, сміялися його очі.

Всі ми невтомно копаємося в інформаційному полі, наші руки по лікті в смітті, але ми непохитні, ми шукаємо правду. Видихніть, справа в тому, що правди не існує. Існують лише точки зору. Ви робите ставки на ту, яка виявляється більш привабливою. Якщо колись ви почуєте: «Це правда!!!», - спустіть невігласа з небес на землю, відкрийте йому страшну таємницю, що це - всього лише чиясь думка.