Джил та Брайан

***

Наступні дванадцять днів я благав, щоб пішов дощ, але Всевишній ігнорував мої молитви і на небі, як і раніше, було ні хмаринки.

Щовечора Джил поїла мене смердючим гірким відваром, щоб угамувати біль. Він був усюди. У мене боліло все. Ноги, руки, спина, голова. Усе всередині горіло, я був розлючений. Щоранку я запалював сірника й кидав у вогнище власної злості. Він палахкотів до тих пір, поки Джил не подавала мені величезну чашу. Я осушував її одним махом і лягав у постіль. Уві сні я бачив місто.

Коли в нього вривалося дзвінке дзижчання будильника, я був готовий вистрілити собі в голову. Мобільник показував п'яту тридцять. Час підійматися, мене чекає море нескінченно повторюваних справ, яким не видно ні кінця, ні краю. Як тільки мої розпухлі ноги доторкалися прохолодної дощатої підлоги, у голові відразу спалахувало одне й те ж запитання - навіщо я все це роблю? Чому я?

Я ненавидів діда, усім серцем. Я ненавидів Річарда. Я ненавидів себе. Я точно знав, що кожен із нас був господарем свого життя. Я точно знав, що я в будь-який момент можу все це кинути, зібрати сумку й виїхати. Але я не робив цього. Це означало втратити все, що, чорт візьми, і так належало мені. Я став заручником. Заручником власних очікувань. Я потрапив у пастку. Мені потрібні були гроші, але ціна була занадто високою.

Я підрізав кущі і дерева, живив рослини, прополював грядки. Виїжджав із Річардом у поле.

Щогодини я зводив погляд до неба. Щоразу воно сміялося наді мною своєю безхмарною посмішкою.

- Ти вважаєш себе добрим господарем?

- Я кращий, ніж учора і це головне.

- Ось бачиш, не минуло й місяця, а ми з тобою вже заодно.

- Готовий посперечатися на мільйон, ти чекаєш, коли піде дощ.

- Я дивлюся прогноз погоди кожного дня перед сном. А раніше я гортав зовсім інші сайти.

- Вітаю. Ти майже фермер.

- Я заручник.

- Хто ж узяв тебе в полон?

- Дід, чорт би його побрав. Він домігся свого. Він завжди досянав того, чого хотів. А тепер він зробив це прямо з того світу.

- Думаю не в цьому справа. Ти просто не можеш змиритися з тим, що тобі доводиться працювати на землі. Ти ж вважаєш це брудною роботою? Я бачу, як ти гидливо морщишся щоразу, коли доторкаєшся до землі.

- Не бачу в цьому занятті нічого привабливого. Нічого, що приносило б мені задоволення.

- Ти їв сьогодні зранку?

- Так, Джил прекрасно готує.

- Що ти їв?

- Омлет із помідорами та міцну каву. Нелегко прокидатися в таку ранню годину.

- Сподіваюся не потрібно пояснювати, де Джил взяла помідори і яйця, щоб приготувати сніданок, який допоможе протриматися тобі до обіду. Звідки у неї з'явилися зерна кави, щоб ти був бадьорішим зранку.

- Я плачу їй.

- Добре, уяви, що Джил, я, Джек, хлопці з долини, люди, що працюють на кавових плантаціях, раптом вирішать кинути все це. Поля поростуть бур'янами. Ферми спорожніють. Схили поростуть чагарником. Усі кинуться в місто «робити» великі гроші, щоб потім, при кожній нагоді, трясти своїм гаманцем і повторювати - я за це плачу. Що ти станеш їсти на сніданок? Обід? Вечеря?

Я нічого не відповів. Я не хотів думати про те, що буде якщо… Я просто хотів, щоб пішов дощ. Мені хотілося, щоб дощ лив усы одинадцять місяців, щоб він затопив цей пагорб, щоб змив дерева, чагарники, овочі. Щоб нічого не залишилося.

Сонце ліниво пливло по чистому блакитному горизонту. Відчувалося гаряче дихання літа. Брайан нервово смикав прилиплу до тіла бавовняну футболку.

Баштовий годинник пробили дев'ять. До сніданку ще ціла година. У животі бурчало. Останні кілька місяців Брайан гарував від світанку до пізньої ночі, у перервах оскаржуючи останні новини економіки з Річардом, часом вони вступали в запеклі дискусії з хлопцями з найближчих пагорбів. Іноді їх перепалки тривали годинами, це допомагало підбадьорити дух, це змушувало працювати розум. Найцікавіше було з Джеком. Вони з Брайаном стали друзями.

До кінця червня, коли всі поля були оббризкані, дерева підгодовані й оброблені, рослини цвіли, бджоли металися від квітки до квітки, а наші з Річардом розмови вичерпали колишній запал, я отримав свій перший вихідний. Знаю, у мене мало б бути два вихідних на тиждень, але щоразу знаходилося щось невідкладне, щось, без чого все пропало.

Я прокинувся рівно о п'ятій тридцять, сів на ліжку, подивився на шкіру зашкарублих долонь. Потрібно купити пом'якшувальний крем. У місто з такими руками не можна.

У ванній я глянув у дзеркало. Так як я нікуди не поспішав, у мене був час, щоб гарненько розглянути цього незнайомця. Волосся жахливо відросло і спадало по самі плечі, воно трохи вигоріли на сонці, було таке відчуття, що тобі попався перукар, який обрізав його тремтячими від страху руками. Обличчя дуже засмагле, зате посмішка здається білосніжною. Я майже не палю, у мене немає на це часу, мої руки зайняті або занадто брудні, щоб діставати сигарети.

Тіло стало сильніше завдяки щоденним фізичним навантаженням. Це як ходити в спортивний зал щодня, ні в якому разі не пропускаючи тренування.