Річард і Брайан

***

Річард гнав по недавно вмитій проливним весняним дощем дорозі, хвацько вивертаючи кермо на крутих звивистих ділянках. До прибуття ранкового поїзда залишалося менше п'яти хвилин. Він зобов'язаний приїхати вчасно.

Цього року весна щедра на дощі, саме час для роботи в полі. Земля ніколи не чекає. Вчора до пізньої ночі Річард сіяв зерно, щоб ранковий дощ добре розмочив його, наситив живлющою вологою, пробудив до життя. Наступного дощу може більше не бути. Потрібно вміти схопити той самий момент, скориставшись ним сповна.

По тілу розливалася приємна втома. З магнітоли виривалися улюблені звуки, танцюючи в замкнутому просторі автомобіля. Річард повільно потягував шию з боку в бік, не відриваючи погляду від темного, старого, мокрого дорожнього покриття.

Вологе густе повітря пронизав гучний гудок швидкого локомотива. Він, немов випущена кимось стріла, мчав до наміченої мети.

Зробивши коротку зупинку він помчав у далечінь, наздоганяючи відповзаючу в минуле ніч.

Річард припаркував позашляховик. Поїзд махнув хвостом на прощання і зник за обрієм. Запізнився. Він потер трохи опухлі від нестачі сну повіки і швидким кроком попрямував в зал очікування.

У залі було порожньо. Лише на платформі курив сигарету якийсь молодий чоловік. Шкіряна дорожня сумка через плече, добре скроєні темні джинси, які не купиш у дешевому міському магазині, світла футболка-поло, білосніжні кросівки і шкіряна куртка, сонцезахисні окуляри. Він був не схожим на людину, якій потрібна робота в полі. Він був не схожим на людину, яку він чекав. Або це був якраз той випадок, коли наші очікування розпадаються на дрібні осколки, під натиском суворої реальності?! В цю саму хвилину Річард був готовий прийняти на роботу самого диявола, аби він спритно вправлявся з сікатором, керував тракторами й садовими машинами. З року в рік йому все складніше найняти помічника. Ніхто не бажає бруднити руки в болоті. Ніхто не бажає працювати в глухому селі. Ніхто не бажає витрачати дорогоцінне життя на те, щоб, усього лиш, забезпечувати людство продуктами харчування: свіжими фруктами й овочами, зерном, неодмінно грубого помелу, зеленню, бобовими і горіхами, що набирають популярність. Якщо в цьому році він залишиться без помічника, людству загрожує голодна смерть. Самому йому не впоратися, навіть, якщо працювати без сну, перерви на сніданок, обід і вечерю.

- Вітаю. Ти Брайан Річ? - Річард простягнув руку для рукостискання, у селі так прийнято і нічого з цим не поробиш.

- А ти, схоже, запізнився. Це неввічливо.

- Вчора роботи було по саме горло, я ліг спати о четвертій. Хотів висіяти зерно до дощу.

- Хтось зовсім не спав, але ось, він тут. Чи в цій дірі не чули про пунктуальність? Брайан Річ до ваших послуг.

- Сідай у машину.

- Так, бос. Скільки він заплатив тобі?

- Не зрозумів.

- Скільки грошей дав тобі мій дід, щоб ти цілий рік корчив із себе вихователя? Між іншим, ці гроші тепер мої.

- Послухай, мені потрібен помічник. Я подав оголошення на сайті і мені прийшов лист з хорошими рекомендаціями. Тому я обрав саме тебе.

- Ні за що не повірю, що ти вплутався в це безкоштовно.

- Це не безкоштовно. Я збираюся тобі платити. Як належно. За законом. Цілий рік, а потім йди куди хочеш.

- Мій дід виявився навіть розумнішим ніж я думав.

- Шкода, що ти не успадкував його розум. Може розкажеш мені, що за історія?

- Дід вирішив, що перш ніж успадкувати величезний бізнес із реалізації продуктів харчування, мені необхідно почати, так би мовити, із самого дна. Здається, я на місці.

- Це тільки початок занурення.

- Мені потрібно провести тут всього один рік, потім я заберуся геть.

- Ти мав на увазі - відпрацювати рік. Мені не потрібен постоялець, я не здаю в оренду житло. Мені потрібні робочі руки, сильні і витривалі. Земля не буде підтирати тобі носа. Її потрібно щедро підживлювати потім.

- Ми можемо укласти угоду, через рік я оплачу всі витрати, плюс ти отримаєш компенсацію за всі незручності.

- Мене це не влаштовує. Часу на пошуки нового працівника у мене немає, тож стаємо до роботи сьогодні після обіду.

- Жартуєш?

- Коли люди жартують, буває смішно. Щось я не чую оглушливого реготу.

Брайан прокручував у голові всі можливі варіанти. Він ні за що не стане порпатися в землі. Це брудно. Він цього не заслуговує. Він народився в заможній родині, у нього завжди було все і навіть більше, з якого дива йому працювати в полі? Це доля менш успішних людей. Людей, яким пощастило в житті менше, які в силу обставин чи власну пасивність вважали за краще орати землі на фермі. Це їх вибір. Брайан обирав інше. Його цікавили гроші. Чим більше - тим краще. Життя таке коротке, йому стільки хотілося встигнути спробувати, стільки всього подивитися, цілий рік у куряві і бруді не входили в його плани. Нехай цим займеться хтось інший, тільки не він. Він заслуговує на краще. Найкраще.

Нехай невдахи роблять всю брудну роботу. Чому він повинен думати про всіх цих людей, якщо вони йому навіть не родичі? Зрештою, ніхто не примушує їх вирощувати зерно та картоплю. Вони завжди можуть кинути все і поїхати в пошуках кращого життя. Адже ми вільні люди. Ми не дерева, коріння у нас немає. З якого дива йому думати про те, як продукти потрапляють на полиці магазинів і, в кінцевому підсумку, на стіл? Він платить гроші за свій обід. Цього цілком достатньо. Навіщо взагалі задаватися подібними питаннями? Кому це цікаво?