РОЗДІЛ 1 На зламі епох

Добігав до кінця 1988 рік. Мале містечко під назвою Великі Гірки на Львівщині ледь животіло. Облуплені стіни п'ятиповерхівок, де іноді з'являлися графіті. Довжелезні черги в гастрономи за товарами першої необхідності вносили у життя мешканців відчуття болю та приреченості. Страх проникав у саму душу, знищуючи в зародку відчуття свободи. Здавалося, ніби це ніколи не закінчиться. Люди в сірих плащах продовжували шукати незгідних. Тих, хто не хотів жити за чужими вказівками.

Інга Данилюк - 23- річна працівниця гастроному верталася додому після виснажливої роботи. Зараз їй понад усе хотілося змити з себе цей день. Вона не могла спокійно дивитися в очі людям, які приходили за продуктами. Їх майже не було на прилавках. 

,, Як далі жити, коли реальність така жорстока і непередбачувана?"- думала про себе вона, підходячи до панельного будинку, де жила з батьками. Вони намагалися зробити з неї так звану,, правильну людину''. Мама запрошувала до себе знайомих, в яких були сини її віку. Інга щоразу вигадувала нові причини, щоб уникнути шлюбу з примусу. Для неї це означало повністю втратити себе. Бачте її мама Таїсія Іванівна в 25 роки вже одружилася з її батьком Семеном Павловичем. Через рік в них народився син Рустем. Ще через три - донька, яку назвали модним іменем Інга. При згадці про це, дівчина важко зітхнула. 

Зайшовши нарешті до квартири і зачинивши за собою двері, вона роззулася й пішла у ванну кімнату. Батько як завжди лежав в кінці перед телевізором, гучно хропівши. Мама ж на кухні завершувала готувати вечерю. 

Вийшовши згодом у коридор, Інга зрозуміла, що не хоче їсти. Настрою в неї взагалі не було. Зібравшись з силами вона все таки зайшла в кухню.

-- Доню, що трапилося? - поцікавилась у неї мама, витираючи руки об рушник. - Сідай вечеряти. 

-- Мамо,я не хочу більше працювати в гастрономі. Не можу дивитися на те, що люди виходять з нього без продуктів. 

-- Інго, треба працювати. Ти знаєш, що ледарів в нас не люблять. Ба більше їх можуть посадити. 

-- Мамо, я не хочу бути такою як усі. - випалила вона, длубаючись виделкою в тарілці. - Мене тягне до музики. Чому ти мене не розумієш?

-- Інго, знову своїми дурницями голову забиваєш? Та скільки можна? Тобі вже пора думати про власну сім'ю. - сказала мама, вимикаючи плитку. - Не так я тебе виховувала. 

Після цього Інга мовчки стала з-за столу і пішла до кімнати. Апетит остаточно зник. 

Зачинивши двері вона сіла на підлогу і тихо заплакала. Вперше в житті дівчина відчула себе нікому не потрібною.

Брат був дуже далеко. Він поїхав у далекий край наводити порядок. Вони з дитинства були нерозлучні. Рустем завжди захищав її від хуліганів, часто приходячи додому з розбитими, губами, носом чи синцем під оком.