РОЗДІЛ 5 Реальність

Новорічну атмосферу не змогли передати навіть красиво прикрашені ялинки, що стояли в квартирах звичайних людей. Тіні міста разом з міліцією пильно стежили за порядком в місті. Вишукували тих , хто намагався колядувати. Мороз сковував рухи, тому запізнілі перехожі старалися швидко потрапити додому, щоб зігрітися. 

Мирон стояв біля клубу,,Волошки'' вдивляючись у вечірнє небо, де мерехтіли зірки. В руках тримав цигарку, яку не спішив прикурювати. Репетиція давно закінчилася, але додому йти не хотілося. Вулиця ставала для нього рідним домом. Той, якого після смерті мами був позбавлений. Згадався нещодавно переглянутий фільм, де зіграв відомий музикант. Щось в ньому приваблювало хлопця. 

• В'язе, чому ти досі тут?- почув за спиною знайомий голос. То був його друг Серій Паньківський. Високий, худорлявий білявчик з проникливим поглядом синіх очей. Вони разом створили гурт,, Відгомін ''.
• Не хочу йти додому. - стиха озвався той, нарешті закурюючи.
• Знову про батька думаєш?
• Ага. З ним важко. - відповів хлопець, вдихаючи дим.
• Не думай про це, В'язе. Зараз Новий рік. Свято.
• Таке свято, що хочу тікати. - неохоче промовив він, дивлячись на друга. Той знітився і замовк. В цих словах звучала правда, яку ніхто не хотів приймати.

Вони мовчки потисли один одному руки і розійшлися. 

Блукаючи вулицями рідного міста хлопець відчував себе тінню - ніби є, але ніхто не звертає на неї увагу. Холод проникав під одяг, змушуючи його тремтіти. У вікнах будинків світилося. Там вже зустрічали Новий рік. 

,,Шкода мама не застала цей час ''.- подумав про себе Мирон. Понад усе йому хотілося її знову побачити. Але вона вже 4 роки покоїлася на цвинтарі. Від згадки про це в нього на очі навернулися сльози. Він не хотів їх ховати. Не сьогодні. 

Згодом хлопець вернувся додому. Батько куняв під звуки телевізора. Не зважаючи на велику кількість меблів затишку тут не було. 

Мирон тихо зайшов у свою кімнату і впав на ліжко. Його душили сльози. Душа рвалася на шматки від усвідомлення страшної реальності. Час від часу на роботі він бачив людей у сірих плащах, які нібито випадково там опинялися. Насправді вони шукали тих, хто свідомо критикував тодішній устрій. Кого душив страх перед главою держави, який передавався з молоком матері.

Раптом двері скрипнули і на порозі з'явився його батько, трохи похитуючись. Встиг трохи прийти до тями після загулу. 

• Де ти був?- запитав він.
• Гуляв.- тихо відповів син.
• Ти маєш бути вдома ввечері.- роздратовано мовив чоловік.
• Я не хочу цього робити. - сказав хлопець.
• Мусиш, поки живеш у цьому домі.- промовив батько.
• Нічого я не мушу робити. - ледь не скрикнув той.

Після того батько повільно підійшов до ліжка і щосили вдарив його по обличчю. Мирон відчув смак крові на зубах. Таке з ним трапилось не вперше. Тож він мовчки зібрався і пішов на вулицю. Тільки там йому стало легше на душі. 

(Примітка автора - ця сцена є художнім вимислом).