Коли все летить з рук, з'являється апатія, невизначеність, не знаєш, чого очікувати від майбутнього, знай - це...все...тимчасово.
Усі кордони, рамки, шаблонні погляди на життя- це ті речі, які придумало суспільство, щоб тримати в рамках інших.
І так бабусі з дідусями вчили наступні покоління, що виділятися не гарно, це...шлях до осуду, гріх і тому подібне, але, настав час змін, бо тільки ти вирішуєш ким тобі бути і всі кордони насправді в твоїй голові, обмеження створюєш собі самостійно...вірячи іншим, що не достойний кращого життя, посади чи скажімо, навіть звання якогось, або ж нагород.
Для того, щоб чогось досягти, мало буде прикладених зусиль, найголовніше - віра у власні сили, бо часом навіть рідні відмовляють від наших задумів...звісно ж не через погані наміри, а часом для того, щоб попередити, вберегти, через свій страх за рідних, щоб вони не помилилися, щоб не шкодували потім, але...життя надто коротке, його варто жити з пристрастю.
Часом воно стає обмеженим через усі наші відмови, кожне наше "ні".
Уяви, у тебе є умовна дошка пріоритетів, на ній лідируючі 3 місця і далі цифри...по мірі зростання.
Твоя задача розставити їх правильно.
Що обереш в першу чергу?
Це мабуть... запитання скоріш риторичне)