1. Початок

– Мамусь, ну досить уже плакати! Я ж не в іншу країну збираюся, – Аня міцно обійняла свою найріднішу людину і відчула, що зараз сама розплачеться.  

– Я знаю, доню, – зітхнула жінка і витерла хустинкою мокрі від сліз очі. – Але все одно важко тебе з дому відпускати. 

– Ви що тут, плачете? – у кімнату зайшов батько і подивився серйозним поглядом на двох своїх найдорожчих жінок. – Надю, не засмучуй нашу доню перед дорогою. Їй тепер про навчання треба думати, а не про те, як ми тут без неї впораємось. 

– Я завжди буду думати про вас, – Аня широко усміхнулася і поцілувала в щоку спочатку маму, а тоді й батька. – Татку, думаю, нам варто пришвидшитись, а то автобус пропустимо.  

– Це точно! – чоловік швидко схопив за ручки дорожню сумку доньки та поніс на вулицю.  

Сама ж Аня востаннє обійняла маму за плечі, і ось так, разом, вони попрямували на вулицю. Поки батько ставив сумку на заднє сидіння старенької Волги, Аня ще раз, уже востаннє, обійняла маму і, щоб не розплакатись, швидко сіла в салон автомобіля. 

Тато спокійно вів машину в бік автостанції, а Аня все озиралася довкола і намагалася закарбувати в пам’яті все те, що супроводжувало її впродовж останніх сімнадцяти років. Позаду було навчання у школі, яку дівчина закінчила з золотою медаллю, подруги, які до останнього не  хотіли відпускати Аню у велике місто. Ну і, звісно, перше кохання, яке так і залишилося без взаємності.  

Єдине, що зараз тішило дівчину – вона їхала навчатися в один із найпрестижніших університетів країни. Звісно, було доволі страшно переїздити з  невеличкого селища у саму столицю, та Аня вірила, що попереду її чекали прекрасні перспективи. 

– Чого така мовчазна сидиш? Невже мама все ж таки засмутила? – кинув на неї швидкий погляд тато. 

– Та ні, – якомога впевненіше заявила. – Просто хочу добре усе роздивитися. Можливо, додому навідаюся лише через кілька тижнів. 

– Ти, головне, не забувай нам телефонувати, – почав давати настанови батько. Аня не змогла стримати усмішки після його заяви. Хоч він і старався виглядати сильним, але дівчина чудово розуміла, що і йому важко розлучатися з єдиною донькою.  

– Звісно, не забуду. Не хочу, щоб ви хвилювалися, – швидко відповіла. 

На невеликому автовокзалі було вже доволі багатолюдно. Завтра для всіх школярів і студентів настане перший день навчання. Саме тому більшість тих,  хто чекав на автобус, були саме студентами. Батько дістав з автомобіля сумку Ані та поставив біля її ніг. На щастя, весь одяг та особисті речі вони перевезли ще кілька днів тому. Від сьогодні Аня збиралася жити в гуртожитку, кімнату в якому доведеться ділити ще з трьома дівчатами. 

Коли під’їхав автобус, усі швидко ринулися до входу. Аня теж не пасла задніх. Не хотілося всі дві години стояти на ногах, тому вона змогла пробратися до середини й сіла позаду. На прощання дівчина ще раз помахала татусеві через не надто чисту шибку, і автобус рушив. 

Всі дві години шляху Аня не зводила погляду з дороги. Їй подобалося розглядати те, що проносилося перед очима. Будь це поодинокі дерева, селища чи розлогі поля. Серце трепетало в очікуванні чогось нового і неймовірно цікавого. Адже до цього дня Аня ще жодного разу не була так далеко від батьків. Сьогодні у неї був перший день самостійного дорослого життя. Хотілося сподіватись, що всі її сподівання виправдаються і мрії здійсняться. 

Автобус заїхав на величезну автостанцію, і втомлені пасажири почали повільно пробиратися до виходу. Аня виходила однією з останніх. Поспішати не хотілося, адже дорога забрала останні сили. Зараз би додому, у тепле ліжечко і… 

Згадавши, що додому тепер потрапить нескоро,  Аня важко зітхнула і, підхопивши зручніше сумку, попрямувала на зупинку. Автобус не змусив себе довго чекати. Дорога знову зайняла майже годину з постійними зупинками, тому до гуртожитку Аня приїхала голодна й абсолютно виснажена.  

Піднявшись сходами на четвертий поверх, Аня зупинилась біля потрібних дверей і вставила ключ у замок. Та не встигла вона й руху зробити, як двері відчинились перед її носом і на порозі з’явилася незнайома дівчина.  

– Привіт! Ти, напевно, Аня, а я – Свєта! – широко всміхнулася руда дівчина з ластовинням на обличчі. Ані здалося, що її нова сусідка схожа на сонечко.  

Зайшовши в кімнату, дівчина побачила ще двох нових сусідок, які сиділи на своїх ліжках.  

– Привіт усім! Я – Аня! – мило усміхнулася і поставила сумку біля свого ліжка. 

– А я Поліна, – відповіла темноволоса дівчина з округлими формами. – Сподіваюся, що ми подружимось. 

– І я на це сподіваюся, – щиро відповіла Аня. Поліна теж їй сподобалася. Начебто хороша дівчина. 

– А я Маша, навчаюся на другому курсі. Тому, якщо з’являться якісь питання – звертайся, – заявила досить гарна білявка з короткою стрижкою.  

Познайомившись з усіма, Аня залишилася задоволеною. Сусідки по кімнаті виявилися доволі приємними та зовсім не пихатими. Розклавши свої речі, дівчата наповнили холодильник домашніми смаколиками й всілися пити час. Виявилося, що усі вони не з великих міст, а як і Аня – з сіл і селищ. Це було приємним відкриттям для дівчини.  

– А давайте підемо гуляти! – несподівано подала ідею Свєта.