Розділ 1

День був ідеальним : небо прекрасно блакитне, повітря тепле, але не задушливе. Я почувався як у раю. У певному розумінні я в ньому й перебував. Така вже атмосфера в Гаваях. 

  Усі мої плани на день зводилися до прогулянки на велосипеді. І все. Жодного графіка, жодного заздалегідь визначеного маршруту, жодного плану дій. Просто тривала прогулянка, під час якої я крутитиму педалі по випадкових дорогах і їхатиму туди, куди вестиме інтуіція. Тільки я, мій велосипед і рай, який потрібно дослідити.

  Я провів так уже кілька годин і тепер гадки не мав, де перебуваю. А саме цього я й хотів.

  У голові промайнула одна з улюблених пісень. Її виконує Джена Стенфілд. У цій пісні є такі слова: <Я не загубилась, я вивчаю місцевість>. Вони ідельно годилися до моєї прогулянки. Багато в чому ці слова ідеально годилися до більшості моїх пригод.

  Раптом я згадав одну з ночей, що минула багато років тому. Щоправда, тоді мені не здавалося, ніби я вивчаю місцевість. Я думав, що просто загубився. Та ніч змінила моє життя. Ніч, проведена в маленькому закладі, що звався <Кафе < Чому ви тут >. Тому, який відвідувачі лагідно звали <кае "Чому">.

  Від тієї ночі змінилося дуже багато. Згадати, як я жив тоді, було складно. Здавалося, то було інше життя. То був інший я.

  Я здолав поворот на дорозі й мигцем побачив океан. Такий неймовірно блакитний. Я уявив морську черепаху. Ще один зв'язок із тією ніччю в кафе.

  Це було дивно. Кафе так ніколи й не покинуло мене по-справжньому. Проте вже давно я не згадував його так яскраво.

  Ще два повороти. Ще два приголомшливі краєвиди.

  Гаваями властива неймовірна суміш кольорів. Оскільки ці острови утворилися з вулканів, на них повсюди темно-чорний лавовий камінь. А потім коли він розпадається, природа неначе хоче створити ідеальний контраст, і в новому грунті виростають найчарівніші зелені рослини. Додайте до цього бірюзову блакить океанських вод і міріади відтінків помаранчевого, червоного та інших яскравих кольорів різноманітних квітів поовсюди - яка неймовірна втіха для очей.

   < Чудово, - подумав я. - Як же чудово>.

  Останні десять місяців мого життя були сповнені чудового. Я спостерігав за китами на узбережжі Південної Африки, їздив на сафарі в Намібію, допомагав щойно вилупленим морським черепашатам утекти до хвиль у Центральній Америці.Кульмінацією моєї подорожі стала тримісячна мандрівка на велосипеді по Малайзії та Індонезії. Тепер прямуючи додому, я на кілька тижнів зупинився на Гаваях.

  Зрештою коли опиняєсься так близько до раю... можна й побавитися в ньому.

  Це була не перша моя спроба дослідити світ. Після ночі, проведеної в кафе багато років тому, я опанував новий підхід до життя. Я рік працюю, а тоді рік подорожую. Більшості людей це здається дивним. Вони турбуються про стабільність і безпеку. Зате мене це влаштовує. Я розумів: людина, яка добре виконує свою справу, завжди потрібна. Здобути нову роботу для мене ще нвкооли не було проблемою.

  Ті самі люди, які вирішили, що моє життя дивне, часто кажуть мені, що залюбки спробували б пожити так, як я. Проте ніхто з них, за рідкісними винятками, ще цього не зробив. Навітьті , хто казав, що було б дуже класно побути зі мною кілька тижнів, не спробували жодного разу.

  Підозрюю, це надто сміливий стрибок у невідоме.

  Я й далі крутив педалі. Бачив нові неймовірні краєвиди. Повітря було солодке від аромату квітів. На Гаваях мені дуже подобається запах квітів. Там наче дихаєш нектаром. Найчістіший взірець природи.

  Ще дві милі - і я опинився в тій частині острова, якої ще ніколи невідвідував. Там місцевість була пласкіша. Праворуч я чув шум прибою. На дорозі трапилася розвилка. Або праворуч, або ліворуч.

  <Вибери менш торовану путь, - подумав я. - Завжди вибирай менш тоноровану>. Така була дорога праворуч. Я поїхав нею. Асфальт поступився місцем гравію, і я відчув, як м'язи напружилися, реагуючи на новий виклик. Мені подобалося таке відчуття - як у голові, так і в ногах чи якихось інших м'язах. Тоді я розумів, що на мене чекає пригода. Коли з'являється щось нове, щось захопливе, щось таке, що жене вперед.

  Їдучи, я мигцем бачив крізь дерева воду.  <Може, згодом поплаваю>, - подумав я. 

  Прокрутивши педалі на гравійній дорозі хвилин із двадцять, я раптом відчув якесь дивне дежавю. Воно приголомшувало. Я ще ще ніколи не бував у цій частині острова. Та всетаки чомусь...

  Просто намагаючись розібратися з цим почуттям, я побачив її. Трохи далі вздовж дороги, праворуч. Маленька біла будівля з гравійною стоянкою перед входом і блакитною неоновою вивіскою вгорі.

  Я мало не впав із велосипеда й подумав : "Це неможливо". Однак звісно у кафе Чому немає нічого неможливого.