Повернення

“Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,

Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,

Діви чистої й святої на землі давно нема,

Вкрила те ім’я Пітьма.”

Е.А.По

Місто Че зустріло мене тьмяним літнім сонцем: так начебто хтось накрив небо товстим запилюченим склом. Вицвіла зелень хвилями огортає місто, занурюючи його, наче пухнаста ковдра, в довгий полуденний дрімотний стан. Тихо, ані вітерця: листя непорушно застигло в повітрі, немов у гліцерині. Пташки теж мовчать, і лише пронизливо стрекоче якась комашина в кущах.

В таку погоду мрієш лише про одне: якнайшвидше опинитися в прохолоді й більше не висовувати носа надвір, поки в небі висить ота розжарена золота куля. Ось про що я думала, крокуючи по вулиці й мружачись від сліпучого світла, в напрямку приватного сектора, де знаходилася стара бабусина хата. В дитинстві я проводила тут кожне літо, бо кращого місця для канікул годі було й придумати: хатка в оточенні величезного саду, в якому завжди щось квітне й дозріває, густі ліси, горбки з ярами, чисте повітря, а ще й річечка з прохолодною водою! Це місце завжди було моїм особистим раєм, і потім, коли бабуні не стало, я сама приїжджала сюди: коли на літо, одразу після складання останнього екзамену в університеті, а коли й посеред року - бо мала на те причину. І причину ту звали Славко. Ми познайомилися влітку, коли я вперше приїхала сюди сама, по закінченні другого курсу, а він повернувся додому на літні канікули. Почуття виникли одразу, й скоро наше знайомство переросло в щось значно більше. Єдине, про що ми жалкували, то це про те, що не зустрілися раніше, в дитинстві. Тоді, мабуть, він поступав би до вишу в моєму місті, ба навіть до того ж самого університету, і в нас було б більше часу, аніж зустрічі на літні канікули та коли-не-коли на свята. Для закоханих час і так летить дуже швидко, і добре, що ми не знали, скільки нам його було відміряно взагалі...

За спогадами я незчулася, як і прийшла. Злегка похилений паркан огороджує старий садок, який за роки напівдикого існування розрісся здовж і впоперек, і нагадує тепер джунглі, а не випестувану ділянку, якою завжди так пишалася моя бабуся. Хвіртка розсохлася і звисає навкіс із петель, майже не перекриваючи вхід і даючи можливість усім місцевим кобиздохам - як бабуня казала на безпритульних собак - безперешкодно вештатися подвір’ям. Проте, якщо вже тим собакам так вже було треба, то й під парканом пролізли б. А от двері до будиночку цілі, нікого він за час моєї відсутності не зацікавив: стара маленька хатинка, в якій і брати було нічого - все важливе я привозила з собою, а бабуся всіляких “новомодних”, як на її погляд, речей цуралася.

Всередині мене зустріли шар пилу на всіх поверхнях, павуки під стелею та така жадана прохолода.Повітря пахло тим особливим запахом, притаманним старим хатам, що довго стоять пусткою. Такий собі запах спогадів та вічності.

Ностальгія захоплює мене з головою, і я б не хотіла, та ноги самі виносять мене на вулицю і несуть повз паркани й садиби, вниз, під горбом, повз зарості малини й величезну стару шовковицю, несуть далі й далі, аж поки дорога не переходить у стежину, що в’ється берегом річки. Зрештою я зупиняюся на невеличкій галявині, в оточенні невисоких дерев. В цьому місці річка спочатку широко розливається, а потім зненацька круто завертає вбік і щезає з поля зору. Жовтий пісочок, плескіт лінивих хвиль - просто ідеальне місце для відпочинку. Проте охочих зовсім не видно, і я цьому не дивуюся: у тутешніх це місце набуло поганої слави. Оманливі повільні хвилі приховують підступну глибинну течію й вирву, які свого часу забрали кілька дитячих життів і навіть пару дорослих, перетворивши це місце в чи не найнебезпечніше на всій річці.

Втім, здається, щодо відпочивальників я помилилася. Стежкою до галявини підходив якийсь хлопець. Цікаво, скупатися чи просто посидіти на березі? А якщо скупатися - то або не місцевий, або місцевий шибайголова.

Він виходить із тіні дерев на галявину,  яскраве сонце заливає його постать і висвічує волосся так, що тепер здається, що на голові в нього корона або німб, наче в ангела. Я більше схиляюся до останнього: можливо, він таки ангел, особливо якщо зауважити, що вже два роки його нема серед живих. Моє серце шалено б’ється в грудях. Хочеться вигукнути його ім’я, та повітря сперло в горлі так, що я не можу й дихнути. Моя ностальгія, мої найгіркіші спогади зрештою наздогнали мене.

І тут він помічає мене. Його очі враз широко розплющуються, а зіниці розширюються настільки, що тепер його досі блакитні очі видаються чорними. Він намагається щось сказати, та з його вуст не зривається ані звуку. Зрештою він задкує до стежини, та натомість впирається в дерево та зупиняється.

“Так дивно, що привид лякається живої людини”, - раптово спадає мені на думку. Зауваження це недоречне, та проте допомагає мені розслабитися і нарешті знову почати дихати.

- Славко!

Нарешті я змогла вимовити його ім’я, і тепер повторюю його знову й знову. Таке рідне, любе моєму серцю ім’я, яке я намагалася забути протягом двох останніх років, що минулися, немов у тумані.Але так чи інакше це ім’я завжди звучало в ефірі, чим зводило мене з розуму і доводило до істерик. Скільки разів я мріяла бодай уві сні побачити його, та сновидіння були чорними й глибокими, мов той колодязь, і не приносили заспокоєння - лише розпуку. Та от нарешті моя мрія збулася: він тут, переді мною. Навіть вбраний так само, яким я його бачила в останній раз. І я зрозуміла, чому мені так хотілося повернутися сюди, попри те, що сама думка про це  місце щоразу обпікала болем. Він завжди був тут, бо привиди зазвичай прив’язані до тих місць, де загинули. Ну чому ж я не збагнула цього раніше, чому не повернулася сюди?! Знову, як і до цього, згаяний час. От лише зараз ніякого майбутнього в нас немає і бути не може. Та все одно мої почуття це не спинить: я любила його весь цей час, коли його не було в цьому світі, тож як можу перестати тепер, коли так ясно бачу перед собою?..