Повернення

— А раптом вони дізнаються?

Тимофій стояв посеред кімнати, одягнений у труси й розстебнуту сорочку, з ґудзиками якої  вовтузився вже двадцять хвилин, не бажаючи збиратися. Він щосили намагався вмовити батька відкласти похід до нової школи хоча б іще на кілька деньків.

— Не хвилюйся, — усміхнувся йому батько, але хлопець дивився кудись у бік. — Єдиний, хто знає, чому ти змінив школу, — директор, але він нікому не розповість. Ніколи.

Хоч Тимофій і довіряв батьку, зараз навіть слова найріднішої людини не допомагали змиритися з поверненням до однолітків.

— Ну, може, я ще хоч трішечки побуду вдома? Лише день.  

— Уже час, — ніжно, але водночас суворо відповів батько. — Ти вдома більш ніж місяць. Не можна так довго пропускати уроки. Директор цієї школи, авжеж добра людина, розуміє, що тобі треба оговтатися, але й він не зможе надто довго заплющувати очі на таку тривалу відсутність учня. Раптом яка перевірка.

— Але…

Батько поклав праву руку на плече Тимофія, а іншою легесенько повернув голову хлопцям до себе, заглянувши в очі. Він завжди так робив, коли намагався заспокоїти сина.

— Через два роки тобі здавати екзамени. І якщо ти бажаєш вступити до коледжу — маєш слухати вчителів.

— Який від тих екзаменів сенс? — Тимофій знову відвів погляд. Уже місяць він не міг спокійно дивитися в очі навіть батьку. Сором з’їдав зсередини. — Який взагалі сенс від усього в цьому житті?

— Усе буде добре. От побачиш, тобі навіть сподобається ця школа. Пам’ятаєш, що казала психолог? Допоки ховаєшся вдома — проблеми не покинуть.

— Навряд, — пирхнув хлопець. Він відійшов до вікна та почав розглядати молоду весняну травичку, якою повзла доволі велика чорна змія. — Якщо вони дізнаються…

— Тимко, — батько змучено видихнув. — Я зробив усе можливе, аби про це більше не дізналася жодна людина. Тому не хвилюйся. І збирайся вже. Час їхати до твоєї нової чудової школи, — сказав він, немов якусь настанову. — Чекаю в автомобілі, — аби більше не чути благань, чоловік зачинив за собою двері, залишивши сина вовтузитися зі шкільним одягом.

Тимофій провів його сумним поглядом, але злитися не міг. Рано чи пізно цей день настав би. Батько й так дозволив максимально відтягнути його. Та й попри те, що примушував сина йти до школи, сам не міг приховати на обличчі страх та хвилювання, неслабші, ніж у самого Тимофія.

Але психолог, якого призначила соціальна служба, не припиняла вимагати повернення хлопця до школи. Стверджувала, що навіть жертви маніяків, попри страх перед людьми, після порятунку з лап звіра змушені повертатися до соціуму. Вона не заперечувала — це тяжко, але була певна, що сидячи вдома Тимофій ніколи не реабілітується.

Ці слова переконали батька. Що там казати, вони переконали б і Тимофія, якби не набагато сильніший страх, що засів у душі.

Знадвору почувся гудок автомобіля та голос батька:

— Тимко, швидше!

***

Школу, біля якої Тимофія висадив батько, можна назвати повною протилежністю попередньої. Сіра та ветха двоповерхова будівля з цегли, пошарпаної часом та негодою, із дерев’яними вікнами та полатаним абияк дахом. Від воріт до ґанку вела доріжка з потрісканого асфальту, оточена недоглянутим газоном.

— До класу провести? — поцікавився батько.

Тимофій непорушно стояв біля воріт. Він похитав головою, продовжуючи розглядати химерну будівлю.

— Не бійся. Згоден, школа не найкраща на вигляд, але я читав відгуки — тут вони кращі, ніж у деяких ліцеїв.

Хлопець розвернувся й поглянув на батька цуценячими очима:

— Будь ласка, давай повернемося додому.

— Після уроків, як схочеш, з’їздимо за морозивом, — батько проігнорував чергові благання сина.

— Тату…

— Не хвилюйся, — чоловік насилу приховував тривогу, постійно покусуючи губу. — Успіхів. Познайомся з кимось. Не розчаровуйся у всіх людях. Не всі вони виродки.

Автомобіль батька повільно рушив дорогою, залишивши Тимофія на самоті. Хлопець провів його поглядом та обернувся до школи. Згадалася сучасна будівля попередньої школи в центрі Києва: з великими вікнами та різнокольоровими стінами. А ще з купою виродків, здатних перетворити життя на пекло…

Тимофій відчув, як тіло затремтіло. Аби заспокоїтися, він зашепотів:

— Все позаду, позаду, позаду...

Саме цими словами рекомендувала боротися з неприємними спогадами психолог:

— Якщо навчишся їх відганяти — зможеш швидко реабілітуватися, — постійно примовляла вона, коли помічала, як на хлопця насувається паніка.

— Це неможливо забути!— кричав тоді Тимофій.

— Ти все можеш.