Глава 2

Василь спав до пізнього вечора, не дійшовши навіть до ліжка. Так на диван і завалився. А тому, коли навколо стало шумно – ледь підняв голову з дико незручної спинки старого дивана.

- Умм, щоб ти згорів, - пробурмотів собі під ніс чоловік, потираючи затерплу шию і дивуючись, як взагалі він міг заснути на дивані довжиною в півтора метра. - Як ще сам не зламався? 

Що ж, може кістки у Васі були й цілі, але відчуття, що його зігнули в різних місцях, не проходило та розігнутися він ніяк не міг.

На щастя, чи на горе, допомогли...

- Вааасяяя... - раптом до запаленого мозку долинув давно забутий голос, від чого чоловік не те, що розігнувся, він як патика випростався і боявся, що так на все життя і застигне, стоячи на колінах на дивані і нагадуючи чергового ховраха, що пильнує зграю.  

- Васечкооо, - знову проспівали саме так, як колись, років двадцять тому...

- Чур мене чур, - пискнув чоловік, підстрибнувши на колінах на дивані і вчепившись в оббивку, погрожуючи ось-ось наробити дірок.

Він метався з одного кута дивана в інший, боячись з нього злізти, ніби з-під старих меблів його за ногу схопить бабайка. Цей дитячий страх не дозволяв йому піти і перевірити здогадку, та здавалося, що старі меблі - саме той рятівний плід, на якому його ніхто не дістане.

- Що за маячня?! - чи то від страху, чи то від роздратування, гнівно кинув Василь собі під ніс. Але з дивана так і не встав.

Втім, страх Васі можна було зрозуміти – саме в цей момент в обличчя з прочиненого вікна йому дмухнуло поривом вітру із затхлим запахом вогкості і старості. А слідом за вітром повз вікно проплив знайомий жіночий силует...

Тут вже у Васі затремтіли ноги, застукали зуби, а з горла вирвався тихий писк того самого ховраха, що жив у душі. Інстинкт самозбереження кричав на повний голос: «Біжи!». Та тільки ноги не слухалися, а вроджене почуття впертості та ідіотизму повторювали: «Ти – мужик! Будь мужиком!». 

На превеликий жаль, бути мужиком у Васі виходило тільки тоді, коли не було потреби і не до місця. І вже тим більше, не зараз. А коли пролунало наступне, то й не хотілося більше:

- Васепусічкаааа! – солодким голоском прокричала під самими дверима гостя, вирвавши у Васі тихе скиглення до ганебного псування штанів.

- Цього не може бути! Це сон! Це марення! Точно! Так! Це біла гарячка! Ну звичайно ж! Цього просто не може бути!

- Васька, гад, відкривай! Інакше я тобі вуха надеру! – раптом закричала верескливим голосом з-за дверей його дружина…

Колишня…

Перша…

Давно похована і відспівана ще двадцять років тому...

Тут вже у Василя все життя промайнуло перед очима. І він згадав навіть те, що забув: як пив вчора, як просив повернути дружину, як погодилася допомогти йому проклята відьма баба Глаша. І завив від жаху.

- Дурепо! Ти кого повернула?! Стара карга! Я не про це просив! - голосив Василь, вчепившись у волосся і ледь не вирвавши жмут з маківки, коли почув тихе Глашине:

- Уточнювати потрібно... сам дурень...

Васька завищав як різаний, забившись в кут і натягнувши до підборіддя ковдру, відчайдушно відмовляючись відчиняти двері.

- Відчиняяяй! - раптом проревіло нелюдським голосом ніби з пекла.

У цей момент Вася зрозумів - якщо виживе, більше ніколи, ні краплі, нічого спиртного, тому що так сильно і в таке лайно він ще ніколи не вляпувався. І чітко усвідомив – тут йому, мабуть, і настане той самий «каюк», про який згадували дружина, друзі, начальство і відьма, намагаючись витягнути з чіпких лап запою.  

На жаль, мабуть, врятуватися йому не судилося, тому що двері з гуркотом відчинилися і на порозі застигла вона... та сама перша любов до гробу... не до його гробу, звичайно, але все ж... І в тій же святковій сукні, в якій її ховали, вицвілій і поїденій вогкістю... струнка, з місцями вигнутими кістками, шматками того, про що і думати не хотілося, і з очницями, з яких світилося зеленню.

Тут вже у Васі нерви здали остаточно - чай, не залізний. Перед очима попливло, тіло захиталося, і якось стрімко до його обличчя наблизилася підлога...