Частина 8

- Але для чого, Мішо? - Аня як маленька тягла Михайла за руку до себе, а ногами впиралась в підлогу.

- Я сказав пішли! - він з силою потягнув її до себе.

Більше сперечатись Аня не стала, адже на них із цікавістю вже дивились всі відвідувачі клініки.

На диво під час огляду та проходження УЗД лікар нічого абсолютно не коментувала та не задавала питань. Лише мугикала час від часу під ніс, та робила записи на комп’ютері. Закінчивши огляд, вона сказала:

- Ви абсолютно здорова жінка, виходячи з того огляду який ми провели. Щодо вагітності, то вона на жаль, відсутня.

- Скажіть будь ласка, а якщо моя наречена втратила дитину, то ви б це побачили, чи потрібні додаткові обстеження? - Михайлові треба було точно знати все.

- Ну все залежить від того коли це сталось. Якщо це було досить давно, то…

- Ні ось буквально нещодавно. До місяця часу. - Михайло перевів погляд на Аню, яка сиділа опустивши голову, з очей рікою текли сльози. Але йому ні краплі жаль не було, бо через її брехню він міг загубити своє життя.

- Ну звичайно це було б видно, але я із впевненістю можу вам сказати, що виходячи із УЗД дослідження цього не було.

На цих словах Аня кулею вилетіла із кабінету і побігла в бік виходу, нічого не бачивши перед  через сльози, які так підступно лились з очей. Вона хотіла втекти якнайдалі звідси. Так осоромилась. Хотіла крізь землю провалитись. Або ж стати маленькою комашкою та полетіти далеко в небо, де б її ніхто не знайшов.

- Дуже дякую вам лікарю! - Михайло прожогом вилетів за Анею. Він хотів вже до кінця розставити все на полиці, хотів подивитись їй у вічі і зрозуміти чому так повелась із ним. Яким би він злим не був, якби сильно йому не хотілось розмовляти із нею, та він звик доводити справи до кінця, навіть якщо ця справа не найприємніша в його житті.

Наздогнати Аню вдалось вже на вулиці. Вона стояла метрів 200 від клініки на тротуарі та нервово щось шукала в телефоні. Михайло підійшов до неї, поклав руку на плече, та аж зойкнула від несподіванки.

- Не бійся, я не збираюсь тобі завдати шкоди. Хоча і злий на тебе дуже. Ходімо в машину, поговорим.

- Про що? Ти ж мені не віриш! Підкупив лікарку, щоб наговорила дурниць!

- Аню, припини будь ласка. Я вже давно знаю, що ти не вагітна і не була вагітна! Тому давай краще поговоримо як дорослі люди! - Міша трохи блефував, адже знав він не так давно, та й дізнався зовсім випадково, але вже не знав як йому достукатись до здорового глузду дівчин . Та по її реакції та здивованому погляду зрозумів, що все робить правильно.

- Що? Звідки….? Як?

- Ну як,як? Не такий вже я і пʼяний був, згадав все! Ходімо спокійно поговоримо.

- Не хочу в машині. Он лавочка на тому боці, пішли туди?

- Ну пішли.

Молоді люди перейшли дорогу на інший бік вулиці, де перед ними відкрився неймовірно гарний вид чи то на пару, чи то на галявину. По колу було насадження різноманітних дерев, що дарували тінь та прохолоду жаркого літнього дня лавицям, які розмістились майже під кожним деревом. А по центру галявина із милим невеличким фонтаном, гарно вимощені доріжки бруківкою, та такі ж самі лавочки, де люди могли б перепочити та насолодитись дзюрчанням води із фонтану, що спочатку ключем била до верху, а потім легкими струмочками стікала вниз. І так по колу. Хоч на вулиці було достатньо тепло і здавалось ніби літо і не закінчилось, та дерева вже сповіщали, що осінь на дворі. Ще рясно всипані листям, але вже пожовтілим, а десь і почервонілим. Таке різнобарвʼя кольорів не могло залишити байдужим нікого. Ніби художник пройшов пензликом і намалював цю всю красу.

Обоє на мить замилувавшись красою природи і забули для чого вони тут. Першим прийшов до себе Михайло.

- То що, Аню, поговорім нарешті відверто? - запропонував він достатньо спокійним тоном.

Аня сівши на лавку, стерлась ліктями на ноги, а на долоні вклала важку голову від думок.

- Що ти хочеш почути від мене?! - роздратовано не підіймаючи навіть голови запиталась жінка.

- Ну, наприклад розкажи для чого це все? Навіщо ти придумала цю брехню.

- Невже ти настільки сліпий?

- Ну напевно! Раз не побачив зразу в тобі такі таланти!

- Ох Мішо, Мішо… я ж по-справжньому і віддано люблю тебе. Всі 4 роки, що працювала на тебе. З першого дня я в тебе закохана! Ти ж не бачив цього! Або не хотів бачити! Я ж всі ці роки завжди була поруч, старалась бути тобі надійною опорою, підтримувати тебе! А ти просто не цінуєш те, що маєш! - дівчина схлипувала та зривалась на крик. Михайло відчув себе винним, він навіть почав її жаліти, адже вона так безнадійно закохана в нього і він нічого із цим вдіяти не зможе. Він встав, відступив два кроки від лавки, провів рукою по волоссю і вдивлявся кудись в далечінь лише тихо зітхав від почутих слів.

- От навіть зараз, тобі ж байдуже що я кажу. Ти і не слухаєш мене!

- Аню! - Міша сам не очікував, що так голосно це скаже. Аня аж здригнулась від неочікуваності.

- Послухай- продовжував він далі - ти справді дуже хороша дівчина, ти дійсно була мені і підтримкою і опорою. Я ціную все те, що ти робила для мене. Але це стосується лише роботи. Ну вибач, але я не можу тобі відповісти взаємністю на твої почуття! Я не можу заставити себе.

- Бла-бла-бла - Аня почала вже сміятись крізь сльози, сама не розуміла чи то істерика так в ній проявляється чи просто перенервувала. - Мішо, це все відмовки! Ти хоч раз задумувався над тим, що можливо варто дати шанс? Собі шанс, мені, нам, Мішо шанс на щастя! Ти навіть не спробував впустити мене до свого серця!

- Аню, ну перестань! Навіщо ти таке говориш? Зрозумій, що любов не можливо змусити поселитись в серці. Ну як я повинен змусити себе? Аню, чесно, я не хотів би зараз цієї розмови. Не хотів, щоб все так склалось. Але ж твої вчинки призвели до цього. Я ж не винен що не можу серцю дати наказ, не винен, що там немає місця для тебе!

- Ага, а для тієї місце знайшлось? Не довелось наказувати? Чим зачарувала так тебе?