Частина 7

Повернувся додому вже на світанку. Аня сиділа у вітальні.

- Мішо, де ти був? Я ж хвилююся, ти слухавку не береш.

Аню здивувала поведінка Міші, за ніч змінився до невпізнаваності. Очі злі, а до неї підійшов, обійняв і поцілував. Щось із ним не так, але що?

- Вибач, дорога, я вчора ввечері був не правий. Трохи на тебе зірвався.

- Та нічого. Я ж хвилююся просто. – Аня була здивована і радісна одночасно. Невже він таки зрозумів все і теж стає до неї прихильнішим?

- Обіцяю, не буду тебе більше заставляти хвилюватися і нашого малюка теж. – він ніжно погладив її живіт.

- Добре. Я теж буду старатися не зриватись на тобі і стримувати себе. снідати будеш?

- Так буду. Лише в душ сходжу.

- Добре, я тобі приготую сніданок.

- До речі, маю сюрприз для тебе. На завтра ніяких планів.

- Який ще сюрприз?

- Побачиш. Завтра із самого ранку.

- Домовились.

Аня раділа. Вона щиро вірила у те, що у них все пішло на покращення. Вона ладна була його хоч щоночі відпускати так якщо б він завжди себе так поводив із нею. Вона із радістю готувала сніданок, вони разом снідали. Михайло навіть завіз її на роботу. сам поїхав обирати весільний костюм. Аня розслабилась і вже мріяла як вони все життя так будуть жити в мирі і злагоді. Ну трохи посварилися, ну з ким не буває. Міші все списувала на вагітність, та вже так забрехалася, що і сама в це вірити почала. То планові огляди у лікаря вигадувала, то тошноту собі придумувала. Поводилась так, щоб у Міши навіть сумніву не виникало у її вагітності. Не задумувалась лише над тим, що далі буде робити. Мала ціль лише стати його дружиною, а далі вже щось придумає, а там і Олеся допоможе.

Міша втілював свій план викриття в реальність. Цілий день провів у пошуках підходящої лікарні щоб повезти Аню на огляд. Дізнавався про всі тонкощі. Про перелік аналізів які потрібно здати, про точність результатів. Він хотів бути в курсі всього, щоб бути впевненим і твердо покласти крапку в цій брудній історії, в якій йому довелося брати участь. План сам по собі вимальовувався в його голові. Все продумав до дрібниць. Знав, що буде не легко і доведеться ще потерпіти цю виставу, але тепер він в ній не глядач, а головний герой, який зігріє блискавично цю виставу до кінця.

Після лікарні він все таки поїхав і обрав костюм нареченого. Обирав прискіпливо та уважно. Для чого? Був певен, що він йому не знадобиться. Але приспати пильність Ані потрібно. Вийшовши із магазину набрав наречену.

- Привіт Анічко, як ти там? - ніколи ще так ласкаво її не називав, самому бридко від цього, але ж мусить.

- Ой, коханий, я нормально. Доробляю деякі документи в офісі і вже додому буду збиратись. А ти що робиш? - Аня відверто сяяла. Міша за ніч дійсно змінився. До цього ніколи так ласкаво її не називав, та й взагалі не дзвонив щоб дізнатись як у неї справи.

- А я ось, вийшов з магазину. Купив костюм. Зараз ще маю справи, та думаю за години дві буду вдома.

- Супер, що хотів би на вечерю?

- Не переймайся за вечерю. Я замовлю нам доставку із ресторану. Не хочу щоб ти пере втомлювалась. І так працюєш на роботі, то хоч вдома відпочинь.

- Але ж мені не важко. Це ж все для тебе.

- Ні, не обговорюється. Сьогодні вечеря на мені. Все, чекай мене вдома. - ох важко давалась Міші ця гра, але він розумів для чого це все.

Завершивши всі справи нагальні, мав ще одну надважливу. Добре, що мав хороші знайомства у різних структурах, та знаючи будинок та ім’я Кіри зміг таки дізнатись і номер квартири. Смішно було, що навіть прізвища не знав. Але все ж таки йому вдалось.

Нервував страшенно. Що чекає його за цими дверима підʼїзду? Був впевнений, що Кіри немає вже давно тут, але як повинен пояснити батькам хто він і що робить тут? Ціла купа думок роїлась в його голові. Що сказати? Як представитись? Чи дадуть вони контакти доньки, та й взагалі чи захотять із ним говорити? Адже якийсь незнайомець приходить додому і розпитує про доньку. Ще раз глянув на годинник, так просидів 40 хвилин за думками. «Все, Мішо, бери себе в руки і будь що буде, краще спробувати, аніж потім жаліти все життя!» - сказав сам собі і вийшов рішуче з машини, піднявся на третій поверх будинку. Ось вони! Ці двері за якими його і не чекають, але які дають йому надію. Підніс руку до дзвінка, на мить зупинився, але натиснув і завмер. А серце так шалено відбивало ритм, ніби зараз вирветься із грудей. Скільки чекав аби двері відчинили? Сам не тямив, але йому здавалось ніби то вже ціла вічність пройшла.

На порозі стояла миловидна жінка років 50. Темне волосся як у Кіри та такі ж добрі та ніжні очі.

- Доброго дня. Ви до кого?

- Доброго дня. Вибачте, не знаю як Вас звати, але певно, що до вас.

- Цікаво. Я Тетяна Миколаївна. З якого приводу?

- Дуже приємно, Тетяно Миколаївно. Я - Михайло. Мені потрібно поговорити з вами на рахунок вашої доньки.

- Що трапилось, що з Кірою? - жінка так схвильовано дивилась на нього.

- Нічого я сподіваюсь, та хотів би у вас дізнатись про неї. Справа в тому, що влітку ми бачились коли вона тут була…

- А-а-а, то ви той самий Михайло з яким Кіра спілкувалася тут. Зайдіть в квартиру щоб сусіди не слухали.

- Дякую. - Михайло зайшов в коридор, та побачив навстіж відкриті двері до затишної вітальні. Де на стіні прямо перед ним висів портрет Кіри. Така ніжна, усміхнена і дивилась прямо у вічі йому. Застиг, хотів щоб портрет ожив і перед ним стояла справжня Кіра.

- То що саме ви хотіли б знати?

- Розумієте, Кіра дуже швидко зникла. Я намагався додзвонитися до неї, але не вийшло. Знаю, що вона повернулась до Парижу. То хотів би її контакти у вас попросити.

- А для вас її контакти? Напевно, вона б сама вам їх залишила як би мала на то бажання.

- Так ви праві, але нам не вдалось поговорити нормально. Вона просто в моменті перестала відповідати і я хотів би…

- Юначе, - мама Кіри обірвала його - не знаю чого ви хочете і знати не хочу. Моя донька доросла вже і якщо прийняла таке рішення не спілкуватись із вами, то мала якісь вагомі причини на це. Тому попрошу вас не турбувати більше мене. Всього вам найкращого. - вона відчинила двері Михайлу і стояла чекаючи коли він піде.