Повернення Анни

Анна зупинила свою стареньку, але ще міцну Тойоту ауріс навпроти воріт і заглушила двигун. Нарешті приїхала.
Потім відстебнула ремінь безпеки і вже тоді солодко, наче кішка, потягнулась. Шия і спина стали наче дерев'яні від довгої дороги. Анна виїхала з Києва на початку восьмої години ранку і ось, через шість з половиною годин вона нарешті дісталась Комарян - невеличкого села на Поділлі.
Комаряни - то було не просто якесь там село. Це було, як сама Анна казала - сакральне місце. Місце, яке вона вважала своєю справжньою батьківщиною. Хоча насправді народилась Анна у Києві. Але звідси була родом мама Анни, тут колись жила бабуся. І в дитинстві Анна проводила літні канікули саме у Комарянах, у бабусиному домі.
Тепер Анні було далеко за тридцять, бабусі вже років п'ятнадцять як не було, а лишився лише старенький бабусин будинок коло річки на краю села.
Ось сюди Анна сьогодні і приїхала.
Вона вийшла з машини і ще раз потягнулася усім тілом. Тільки тепер Анна відчула, як затекли ноги і як шкіряний ремінь джинсів натер шкіру на талії. Анна розcтебнула другий ґудзик на картатій сорочці. Повними грудьми вдихнула повітря. Від задоволення навіть закрила очі.
Цей запах. Саме так пахли літні канікули у дитинстві. Бузком, коровою, дорожньою курявою і полином. У Комарянах нічого не змінилося за усі ці роки. А ще оці звуки - кудахтання сусідський курей і далеке мукання корів з поля. У місті таких звуків не було. Колись у дитинстві, перед самими канікулами, Анна сиділа в школі на ненависних уроках хімії і алгебри. Саме ці звуки вона згадувала, і сільські спогади давали наснаги терпіти навчання.
- Ось зовсім скоро четверть закінчиться і я поїду до бабусі,- повторювала вона, наче мантру.
Анна підійшла до хвіртки, стала на самі носки і просунула руку у щілину між дошками. Там був засув і так з вулиці його можна було відтягнути назад.
Іржавий метал спочатку не хотів піддаватись, але згодом засув невдоволено заскрипів і Анна змогла його потягнути. По руці побіг потривожений павук, пальці зібрали старе павутиння. Нарешті хвіртка прочинилася, потягнувши за собою густі зарості чистотілу, якими густо повиходили прямо посеред подвір'я.
- Добридень!
Від несподіванки Анна здригнулась. Потім обернулась. Вниз по провулку, обходячи Тойоту, прошкандибала руда корова з довгими кривими рогами, а за нею йшов пастух - худорлявий чолов'яга у засмальцованому капелюсі, з сивою щетиною на впалих засмаглих щоках і цигаркою у роті. В руках чоловік тримав невеличкий батіг.
Чоловік сором'язливо посміхався, показуючи погані зуби.
- Здрастуйте! - відповіла Анна і покосилась на рога корови.
- Приїхали у відпустку?
- Так...- невизначено відповіла Анна. Вона не могла впізнати цього чоловіка, хоча здається щось було у ньому знайоме.
- Я Петро, сусід, он там нагорі живу. Не впізнали мене?- він показав рукою кудись у бік вулиці.
- Петро? Невже? А я вас не впізнала, - тільки тепер Анна згадала цього чоловіка. Це справді був сусід, який жив вище по вулиці, коло школи. Але вона не могла повірити своїм очам - Петро був молодшим самої Анни на рік і в дитинстві вона частенько гралась разом з ним і іншими сільськими дітьми.
- Як він постарів!- подумалось їй,- невже і я так постаріла?
- Значить багатим буду. А ви зовсім не змінились,- сказав чоловік,- надовго до нас?
- Побуду трохи,- відповіла Анна,- а там видно буде.
- Ну добре. Відпочивайте! У нас тут тихо, спокійно.
Чоловік знову посміхнувся своєю сором'язливою посмішкою і прискорив крок, доганяючи руду корову, яка відійшла вже на кілька десятків кроків вниз по провулку у бік річки.
Анна деякий час дивилась услід Петрові, спостерігаючи, як сизий дим від дешевої цигарки час від часу окутує згорблену фігуру. Потім, наче прокинувшись, жінка кліпнула кілька разів і повернулася до хвіртки.
Анна відкрила ворота які невдоволено заскрипіли, та все ж згодом піддалися, підперла їх каменюками і заїхала у двір машиною. Під колесами затріщав щебінь. Двір був не дуже широким, з невеликим нахилом у бік комори. Але для невеликої Тойоти місця було достатньо.
Анна мала сім років досвіду керування автівкою не аби де, а у самому Києві. А там головним було не саме керування, а вміння притулити своє авто на вузькій парковці. Та все ж Анна заїхала на подвір'я обережно, кидаючи швидкі погляди у заднє і бокові дзеркала.
- Усе. Приїхала,- вголос сказала Анна і витягнула ключ із замку запалення. Увесь двір був вкритий високою травою, яку треба буде якось викосити. Але все те дрібниці.
Анна піднялася потрісканими кам'яними сходами до веранди. Десять тут, під каменем повинні бути ключі від навісного замку, який висів на дверях.
Анна схилилась, підняла камінь, але ключів там не виявилось. Може вона щось забула? Останній раз вона була тут з Дімкою - вже колишнім чоловіком роки три тому. А може і більше. Ні, вона тоді точно залишила ключі під ось цим пласким каменем. У невеликій тріщині між сходами.
Анна відкинула ще один невеличкий камінець, якій відколовся від бетону. Потім зробила крок праворуч і відкинула половинку старої цегли, що лежала в кутку. Звідти вибігла чорна блискуча багатоніжка.
А ще Анна побачила у заглибленні жовтий ключ на металевому кільці.
- Ну слава Богу!
Не вистачало їй ще через вікна лазити у хату.
Анна піднялась і встромила ключ у щілину замка. Всередині щось клацнуло і дужка відскочила. Добре!
Але Анну все не лишала думка про те, що ключ вона завжди клала не під цеглину, а саме у тріщину під каменем. Але підсвідомість майже одразу запропонувала вирішення цього незрозумілого питання.
- Усе те було багато років тому. Ти все забула. І взагалі, може останнього разу двері зачиняв Дімка.
У цих відповідях було чітке зерно логіки, а логіку Анна завжди любила. Та все ж якесь майже невагоме, але неприємне відчуття не залишало Анну. Не те, щоб це її вже надто турбувало, та все ж воно було схоже на малесенький камінчик, який застряг десь всередині кросівка і час від часу нагадував про себе.
Анна дістала з автівки сумки з речами і занесла усе до хати. Багажник и задній бампер посивіли від дорожньої куряви. Там де пальці торкнулися кришки багажника - лишилися чіткі сліди від пальців.
Свій спортивний рюкзак з декатлону, у якому були документи, гаманець, зарядні пристрої для гаджетів та інші мілкі особисті речі, Анна кинула на великий обідній стіл, що стояв у великій кімнаті під вікном. Потім пішла перевіряти, чи працює освітлення. Старовинні запобіжники лежали на такому ж древньому трюмо у веранді. Електролічильник дивився на Анну пустими очницями, терпляче чекаючи, коли йому засунуть очі-запобіжники.
Анна хоч і була жінкою - якось прийнято, що жінки нічого не петрають у техніці, але як поставити на місце ці запобіжники знала. Більше того, вона колись навіть закінчила політехнічний і була дипломованим інженером.
Анна зняла павутиння з запобіжників і обережно вкрутила їх на свої місця. Потім клацнула тумблером. Лічильник ледь загудів і коліщатко всередині за невеличким склом почало повільно крутитись.
Анна натиснула на вимикач коло входу і старовинна лампочка розжарювання яскраво засвітилась під стелею.
- Світло є! Ура! - вголос промовила Анна.
Анна пішла у кімнату і зморено опустилась на ліжко - м'яке, вкрите червоною линялою ватною ковдрою. Голова торкнулася величезної подушки, яка пахла сіном і пилом.
- Ось як буває. Живеш собі і живеш, працюєш, виходиш через день на пробіжки у міські джунглі, робиш вилазки до супермаркету за вечірніми дарами, до торговельних молів у пошуках модних речей і смачної кави, а потім раптом проходить лише півдня і ти вже не в Києві, а в забутому Богом селі на Поділлі і ставиш на своє місце запобіжники на бабусиному лічильнику. І як дивно і недоречно виглядають ось ці кросівки Asics, джинси Levis, картата сорочка Superdry на бабусиному ліжку, на побитій міллю ковдрі, на пир’євій подушці, яка пахне сіном і старістю.
Анна відкрила очі і сіла. М'які підошви кросівок торкнулися бордових дощок підлоги.
Анна згадала, як вчора, ще у Києві, повернулась раніше додому - не в сім вечора, як звичайно, а обід - ще не було і двох годин. Один оберт ключа, два, три - Дімка, їх чоловік - тоді ще її чоловік, завжди зачиняв двері на три оберти, хоча можна було робити це і на один оберт. Коли Анна увійшла, то одразу відчула чужий запах. Ледь помітний, майже невагомий. Аромат чужих жіночих парфумів. Серце заколотилося у грудях з такою неймовірною швидкістю, що здавалось ребра не витримають. Потім Анна побачила чорні туфельки. На два розміри більші, ніж її. Ана опустила сумочку на підлогу і мовчки пішла до кімнати Міші - сина. Обережно відчинила двері. Міша - високий шістнадцятилітній парубок, як завжди сидів у навушниках за компом і грав у чергову гру. Він на покосився на Анну, але наступної миті вже знову повернувся до екрану монітора. Анна ненавиділа ось ці Мішині цілодобові сидіння за компом, але вже нічого не могла вдіяти - дорослий син лише відмахувався від її тихих докорів.
Вона зачинила двері і пішла до спальні. Коли Анна торкалася ручки дверей, їй здавалося, що ось-ось закінчиться повітря у квартирі. Та все ж вона відчинила двері спальні.
Вони лежали у її ліжку. Господи! Вони лежали у її ліжку! Її Дімка і чужа жінка! Коли син був у сусідній кімнаті!
Анна мовчки дивилась, як Дімка скочив з ліжка, як намагається потрапити ногою у вузьку штанину джинсів, як та, чужа, закриває обличчя зім'ятою ковдрою. Дімка щось говорив, говорив, говорив, але Анна його не чула. Через хвилину вона повернулася і тихо пішла з квартири.
- Він привів її у мій дім. У мій дім. А в цей час Мішка спокійно сидів у своїй кімнаті.
Анна кілька годин ходила вулицями міста і їй здавалося, що усе це сон. Поганий сон.
Але люди шли повз неї, розмовляли, сміялись, замовляли каву у вуличних кав'ярнях. По вулиці проносилися автомобілі. З відкритих вікон лунала музика. Погода стояла тепла, а травневе небо було таким вже по-літньому чистим і безхмарним.
Анна повернулася додому через дві з половиною години. Вона мовчки зібрала свої речі і віднесла їх до Тойоти. Дімка бігав коло неї і просив пробачення, але Анна його не чула. Вона наче автомат, діставала з шафи сорочки, трусики, шкарпетки і складала усе це до сумки. Вона вже знала, що сюди, у цей дім ніколи не повернеться. В якийсь момент Анна зупинилась і пішла у кімнату до Міши. Той неохоче відірвався від гри, стягнув навушники на шию.
- Я їду звідси.
- Куди?
- У село. У Комаряни. Ти поїдеш зі мною?
- Я нікуди не поїду. Що я там буду робити? Там і інтернету немає. Мамо, ти все драматизуєш. Заспокойся.
- Я спокійна. Але все ж я їду. Ти зі мною?
- Я лишуся з татом.
- Так. Він лишиться зі мною! - це перші слова чоловіка, які чітко почула Анна. Але вона і не глянула на нього.
Вона поцілувала Мішу у спітніле липке чоло.
- Ти знаєш, де я буду. Як захочеш - дзвони.
А далі Анна сіла в Тойоту, дістала телефон і набрала Алінку - свою давню інститутську подругу.
- Алінка, я переночую у тебе. Ти не проти?
- Рідна! Я рада буду! А що сталося? У тебе все добре?
- Так. Приїду - все розповім.
У Алінки, за бокалом мартіні, Анна навіть поплакала. Але зовсім трошки. Потім вони дивились до ночі новий сезон Справжнього детективу. А потім заснули.
Анна прокинулась удосвіта, прийняла контрастний душ - це була її багатолітня звичка, випила еспресо без цукру і відправилась у дорогу.
- Спасибі тобі, рідна,- сказала вона на прощання сонній подрузі, яка проводжала її.
- А мама твоя знає?
- Наберу її пізніше. Як доїду. У них там в Канаді зараз взагалі ніч.
- Бережи себе.
- І ти. І ти також. Бувай люба. І ще раз спасибі.
Ось так Анна залишила Київ. Вирішила, що проживе деякий час у Комарянах, в старому бабусиному домі, який дістався Анні по спадщині і де вона бувала не частіше одного разу на три-чотири роки.
А ось тепер і згодився, бо їхати їй більше не було куди.
Поживе в селі, все обдумає, а потім вже вирішить, що буде далі і як їй треба буде жити.
В дорозі Анна сама собі дивувалася. Чому це вона не влаштовувала істерик, не кричала, не плакала, чому не кидалась на Дімку з кулаками. Щось всередині ніби зломалося. Ніби у її душу вкололи якесь дивне знеболююче і тепер серце її стало зовсім нечутливим до усього. Працювала тільки голова. Один лише холодний розум. Кілька разів по дорозі Анна зупинялася - заправити авто, сходити до туалету, випити кави і закинутись гарячим хот-догом. Відпочивала кілька хвилин, дивилась у небо. А потім їхала далі - вздовж нескінчених полів, що весело зеленіли зустрічаючи літо. Вздовж лісових смуг, через невеличкі сонні містечка. Поки нарешті не опинилась ось тут - сама, в кімнаті з павутинням у кутках і товстим шаром пилу на столі і старих пустих шафах.
Анна встала з ліжка і задумливо пройшлася по кімнаті. Підійшла до великого дзеркала на шафі, провела по ньому вказівним пальцем. На дзеркалі лишився слід від пилу. Анна подивилась на своє віддзеркалення. Невисока, худорлява, темне густе волосся зібране у хвіст, великі зелені очі з ледь помітною сіточкою тонесеньких зморшок, чіткий обрис повних губ, маленькі , але все ще високі дівочі груди, які ледь помітні через вільну сорочку, тонка талія і округлі стегна - здається вона ще нічого. Але ось ці зморшки - їх стає кожного разу все більше. Анна повернулась в один бік потім у інший, поправила край сорочки. І саме у цю мить вона сказала собі, що все у неї буде добре. Вона все зробить, щоб було добре.
Вона підійшла до столу і почала діставати речі з рюкзака. І треба було щось придумати з обідом, бо окрім хот-дога і кави у роті сьогодні більше нічого не було. У Комарянах, коло автобусної зупинки здається був магазин. Там можна буде купити чогось. Анна витягнула з рюкзака Снікерс і півлітрову пляшку коли без цукру. А потім згадала, що у домі колись був балон з газом і плитка.
Анна лишила рюкзак і пішла до кухні. Кухня знаходилась у дальній кімнаті будинку і вікно там виходило прямо у бік саду. Балон був на місці. Анна попробувала зрушити його з місця - це виявилось не так просто. Тож здається газу тут було не менше половини балону, а може навіть і більше. Настрій одразу покращився - значить сьогодні на вечерю буде щось гаряче. Плитка на дві конфорки була уся іржава і у павутинні, але здається ще поки у робочому стані. Анна взяла сірники з блюдечка і відкрутила кран на балоні.
Але сірники розбухли після зими і розсипались у пальцях. Халепа. Тож довелося шукати альтернативні варіанти підпалу. У шафі над невеличким кухонним столиком Анна знайшла кілька пачок сірників у целофановій упаковці, а ще там була майже повна пачка солі, пакетик перцю і дві парафінові свічки. Свічки - це добре. Влаштую собі романтичну вечерю.
Знайдені сірники виявились у гарному стані і вже через півхвилини блакитні язички полум'я уквітчали пальник. Ось це те, що треба! Електрика є, газ є, колодязь з водою також є у дворі - що ще треба для комфорту і цивілізації?
З дороги Анна дуже втомилася. Було відчуття, що на шиї і скронях металеві кільця. А ще всі ці думки, які були схожі на жувальну гумку. Хотілося завалитися на бабусине ліжко і просто спати. Але Анна знала себе - якщо вона прямо зараз ляже, то вже не встане до завтрашнього дня. А їй ще треба було піти до магазину у розвідку, написати Алінці, а ще обов'язково подзвонити мамі. Анна взяла у руки телефон. Але позначка рівня сигналу була на мінімумі. Анна спробувала відкрити телеграм, але телефон видав сповіщення, що інтернет відсутній.
Анна вирішила, що подзвонить мамі тоді, коли буде коло магазину. Була надія, що у центрі Комамян зв'язок все таки з'явиться. Якось же місцеві дзвонять тут один одному.
Анна закинула на плечі рюкзак і пішла до дверей.
По небу повільно плили на захід невеликі прозорі хмарки. Сонце розливало приємне тепло на дахи будинків, сади і городи. Духмяно пахло бузком і полином. Вітру не було зовсім. Анна вийшла за ворота, піднялась по вузькому провулку і повільно пішла по вулиці у бік центру. Людей по дорозі вона не зустрічала. З деяких дворів ліниво брехали собаки, коли Анна проходила впритул до паркану.
Почувши гавкіт, вона боязливо косилась і прискорювала крок - собак Анна побоювалась ще з дитинства.
Одного разу, коли їй було не більше дев'яти років, невелика собака забігла їй за спину. Анна йшла з музики додому. Собака тоді підступно цапнула за ногу.
Болю Анна тоді не відчула. Але під лівим коліном лишився невеликий шрам. І ще на усе життя з'явився страх собак.
Анна пройшла метрів триста по вулиці, коли побачила жінку. Та стояла у парку, коло колишнього сільського клубу, між високими блакитними ялинами. Незнайомка не рухалась і уважно дивилася на Анну. Обличчя жінки Анна не роздивилась толком. Тай і не хотіла роздивлятись. Але все ж їй було якось некомфортно від того уважного погляду. Анна пройшла повз парк, дивлячись собі під ноги і направилась прямо до магазину, який знаходився на іншому боці вулиці. Коли вона вже підіймалась по кам'яним сходам, Анна не витримала і обернулась. Але жінки у парку вже не було.
Анна зайшла до магазину. Запахло борошном і цукерками. Спочатку їй здалося, що тут нікого не має. Вона нерішуче зупинилась коло каси, розгублено озирнулась.
Невеличке приміщення було заставлено високими відкритими шафами з купою різноманітного краму. Ніякої системи в розміщенні товару не було. На полицях сірники сусідствували з дбайливо замотаними у целофанові пакети хлібинами, трохи прим'яті консервні банки з кількою розташовувались поруч із цвяхами у промасленому папері. Те саме було і у відкритих холодильниках. Морозиво у яскравих упаковках з зображенням веселого ескімоса лежало поруч із замороженими курячими стегнами і дивного вигляду квадратними коричневими брусками в прозорій упаковці з написом "Котлети по-київськи".
- Я тут!
Анна від несподіванки здригнулась і обернулась. Високий жіночий голос пролунав десь від вікна, що приховалось за полицями і шафами.
Наступної миті у ряду з'явилась висока міцна жінка, чорнява, з розкосими широко розставленими карими очима.
- Добрий день,- вона підійшла до каси і привіталась.
- Добридень! Ось, хотіла б у вас хліба купити. І може ще чогось. Сиру, яєць...
- Все у нас є. Вибирайте,- відповіла продавчиня і посміхнулась, показавши золотий зуб.
Анна хоч і стояла за кілька кроків від продавчині, але одразу відчула запах сигаретного диму.
Напевно продавчиня палила он там коло вікна,- здогадалась Анна.
Анна повільно пішла між рядами, роздивляючись.
- Давно ви приїхали? - спитала продавчиня.
- Тільки сьогодні.
- Ви ж Анна? Я вас одразу впізнала.
- То ви мене знаєте?
- Так. Я бабу Юзефу добре знала. Пам'ятаю, як ви ще маленькою приїздили до нас у Комаряни. Хоча я і сама ще тоді була дитиною.
- А я вас, пробачте, не пам'ятаю.
- Мене звати Іра. Іра Головко.
- Дуже приємно,- відповіла Анна. Ім'я продавчині їй нічого не сказало.
- То ви надовго до нас?
- Може на кілька неділь...- відповіла Анна.
- У відпустку?
- Так,- збрехала Анна. А що ж їй розказувати про їхні сімейні проблеми? У відпустку - чому б і ні. Гарна легенда.
- А у вас тут так тихо,- сказала Анна, складаючи вибраний товар коло каси.
- Так. Тихо. Особливо після вашого Києва. Раніше і у нас в Комарянах трохи шуміли. І бар навіть був. Але тепер тихо - немає вже кому шуміти. Так що відпочивайте собі спокійно.
Анна заплатила і склала куплені речі до рюкзака. На прощання спитала розклад роботи магазину.
- Кожного дня я працюю з восьми до семи. Приходьте.
Анна подякувала і вийшла на двір.
Спустившись по сходах, вона сіла на лаві, коло автобусної зупинки і дістала телефон.
Треба було подзвонити мамі, яка жила у Канаді, а вже потім набрати сину. Та подумавши, Анна спочатку набрала все таки сина.
Пішли гудки, але трубку він узяв не одразу. Та все ж узяв.
- Алло,- почула Анна низький невдоволений голос, дуже схожий на голос Дімки.
- Міша, привіт. Я уже в селі. Доїхала без пригод.
- Ну добре.
- А ти як?
- У мене все добре.
- Ти їв щось сьогодні?
- Ну їв. Мам, у мене зараз стрім, давай я тобі трохи пізніше наберу? Ок?
- Добре синуля. Набирай, як буде зручно.
Майже одразу Анна почула у трубці відбій.
Вона зітхнула і набрала маму у телеграмі. Мама також не одразу відповіла.
У телефоні щось клацнуло, ніби впала поличка. А вже потім Анна почула чіткий голос мами.