Частина V. Повернути всі імена. Розділ 30. Поверх, якого більше немає

Поверх 7½ зник о восьмій сімнадцять ранку.

Потім повернувся о восьмій вісімнадцять.

Потім знову зник.

Потім ліфт вирішив, що його психологічний стан недостатньо стабільний для таких радикальних архітектурних рішень, і застряг між сьомим та восьмим.

Марта стояла всередині.

Андрій — поруч.

У руках Марти була чашка з котом, яку вона забрала з останньої квартири Євгенії.

У руках Андрія — два бутерброди.

Бо досвід навчив їх важливої істини:

якщо лізеш у міжпросторову аномалію, краще не робити цього голодним.

— Я казав, що треба сходами, — сказав Андрій.

Марта подивилася на нього.

— Ти сказав: «Може, сходами».

— Це була професійна рекомендація.

— Це була боягузлива рекомендація.

— Я не боягуз.

— Ти боїшся моркви.

— Вона не моя.

— Доказів нема.

Андрій простягнув бутерброд.

— Їж.

— Я не хочу.

— Ти зранку з’їла половину печива.

— Це був сніданок.

— Саме тому їж.

Марта взяла.

— Ти нестерпний.

— Тимчасово твій.

Вона підняла брову.

— Уже сміливіше.

— Учора ми сказали одне одному дуже серйозні слова.

— Це не скасовує умов користування.

Андрій усміхнувся.

— Можна поцілувати?

— З бутербродом у руці?

— Це дискримінація.

— Залежить від начинки.

Ліфт здригнувся.

Світло згасло.

Андрій:

— Романтичний момент завершено.

Марта:

— Нарешті будинок проявив смак.

Десь навколо скрипнуло.

Будинок тихо:

— Я не втручався.

Марта:

— ТИ НАС ЧУЄШ?

— Ліфт у мені.

— Ми вже проходили тему приватності!

— Я не слухав слова.

Андрій:

— А що?

Пауза.

— Інтонації.

Марта закрила очі.

— Я переїжджаю.

Дім із динаміка ліфта:

— КУДИ?

Марта:

— О ГОСПОДИ.

Андрій уже сміявся.

— Система підтримки на зв’язку.

— Це система стеження.

— Принаймні без реклами.

Ліфт раптом поїхав.

На табло:

7

Потім:

7½

Потім:

7

Потім:

8

Потім знову:

7½

Марта перестала жартувати.

— Будинку.

— Так.

— Що відбувається?

Довга пауза.

— Я більше не можу втримувати поверх.

Андрій:

— Чому?

— Бо він більше не потрібен.

Марта дивилася на табло.

— Тоді відпусти.

Ще довша пауза.

— Не можу.

Ось.

— Чому?

Ліфт зупинився.

Двері відкрилися.

За ними був 7½.

Востаннє він виглядав не як коридор.

Не як шахта.

Не як Архів.

Не як квартира.

Він виглядав як цілий поверх.

Справжній.

Довгий.

Світлий.

З вікнами.

Килимовою доріжкою.

Старими дверима по обидва боки.

На стіні — лампи.

На підлозі — сліди людей.

На стелі — тріщини.

У самому кінці — вікно, за яким небо було одночасно ранковим і нічним.

Марта:

— Він зібрав себе.

Будинок:

— Так.

— Навіщо?

— Щоб попрощатися.

На дверях ліфта вже чекали всі.

Не фізично.

Частково.

Міра стояла біля першого вікна.

Сергій — поруч із Андрієм.

Валентина й Назар.

Оксана.

Яків.

Ірина.

Гнатюк.

Чоловік без тіні.

Лев.

Навіть він.

Лев тримав руки в кишенях і виглядав так, ніби дуже шкодував, що в їхньому житті немає нормальної кнопки «відписатися від подій».

— Хто його покликав? — запитала Марта.

Лев:

— Поверх.

Марта:

— Звичайно.

Ірина:

— У Другому архіві 7½ позначений як «структура, що втрачає функцію».

Марта:

— Дуже людяно.

— Я не придумувала.

— Знаю.

Яків:

— У квартирі нуль теж зміни.

— Які?

— Майже всі двері, що раніше використовували 7½ як транзит, отримали власні маршрути.

Марта:

— Скільки «майже»?

Ірина:

— Дві тисячі дев’ятсот сорок одна активна особа.

— Знову число.

— Ти спитала.

— Справедливо.

Яків:

— Дві тисячі сімсот вісім уже не залежать від 7½.

— Решта?

— Двісті тридцять три.

Марта:

— Люди?

— Особи зі статусом невизначеним.

— Правильно.

Лев:

— Якщо поверх зникне зараз, вони можуть втратити маршрут.

Марта:

— «Можуть».

— Так.

— Імовірно.

Яків усміхнувся.

Лев:

— Ви справді зробили з цього жарт?

Сергій:

— Це захисний механізм.

Андрій:

— У мене диплом медика. Підтверджую.

Ірина:

— Який не має стосунку до психіатрії.

Андрій:

— Не руйнуй авторитет.

Марта дивилася на коридор.

— Тоді поверх не можна просто прибрати.

Будинок:

— Так.

— Але ти кажеш, що не можеш тримати.

— Так.

— Що відбувається, якщо тримаєш?

Стіни здригнулися.

У коридорі на секунду з’явилися три різні версії дверей.

Одна нова.

Одна обгоріла.

Одна дитяча.

Потім зникли.

Будинок:

— Я починаю повертати те, що люди вже відпустили.

Марта:

— Тобто пам’ять знову стає реконструкцією.

— Так.

— Погано.

— Так.

Дім:

— Я МОЖУ ВЗЯТИ ЧАСТИНУ.