Частина V. Повернути всі імена. Розділ 29. Остання квартира бабусі

Остання квартира Євгенії не мала номера.

Це вже не дивувало.

Марту тепер набагато більше насторожували двері з нормальними номерами.

Після всього, що сталося, табличка «47» звучала майже як погроза.

Особливо якщо двері були зачинені, в коридорі пахло пирогами, а зсередини ніхто не кликав померлим голосом.

Підозріло.

Надто підозріло.

Нормальність узагалі мала дуже погану репутацію в їхньому будинку.

Квартиру вони знайшли о сьомій тридцять шість ранку.

Точніше, знайшов її будинок.

А ще точніше — згадав.

Марта саме стояла на кухні Андрієвої квартири, яку табличка все ще характеризувала як МОЖЛИВО, і намагалася визначити, чи можна вважати шоколад повноцінним сніданком після того, як учора з’ясувалося, що її ім’я чекало на неї ще до народження.

Андрій наполягав, що ні.

— Там горіхи.

— Це не робить шоколад кашею.

— Чому?

— Бо медицина.

— Дуже слабкий аргумент.

— Зате універсальний.

Марта відкусила ще шматок.

— Я помирала.

— Знову не універсальна пільга.

— У нас різні погляди на соціальний захист воскреслих.

— У нас різні погляди на сніданок.

— Саме.

Він стояв біля плити.

У домашніх штанах.

Босий.

Волосся ще мокре після душу.

І Марта ненавиділа те, наскільки приємно було дивитися на людину, яка просто смажить омлет і не є воротами між живими та архівом.

Хоча технічно Андрій усе ще був активним якорем.

Але Марта намагалася не думати про це до кави.

Він помітив.

— Що?

— Нічого.

— Обличчя.

— Усі читають.

— Саме.

Марта відкусила шоколад.

— Думаю, що ти дуже гарний.

Андрій завмер.

— О.

— Що?

— Ти сказала прямо.

— Розвиваюся.

— Я не готовий.

— Переживеш.

— І що саме гарне?

Марта повільно провела поглядом.

— Не нахабній.

— Я медик. Мені потрібна точність.

— Плечі.

— Записав.

— Руки.

— Добре.

— Губи.

Андрій усміхнувся.

— Продовжуй.

— Ні.

— Чому?

— Ти вже задоволений собою.

— Було б дивно ні.

Марта зітхнула.

— Ідіот.

— Твій?

Вона підняла брову.

— Тимчасово.

— Приймається.

І саме в цей момент зі стіни між кухнею та коридором почулося:

тук.

Марта закрила очі.

— Ні.

Андрій:

— Це може бути труба.

тук-тук.

— Дуже комунікабельна труба.

Будинок тихо:

— Марто.

Вона поклала шоколад.

— Я навіть не доїла.

— Вибач.

Андрій:

— Він дуже вихований.

— Саме це лякає.

Будинок:

— Я згадав квартиру.

Марта застигла.

— Яку?

Довга пауза.

— Євгенії.

Шоколад перестав бути важливим.

Квартира була між сьомим і восьмим поверхом.

Звичайно.

Бо навіщо вигадувати нове зло, якщо в архітектури вже є улюблений жарт.

Там, де раніше була глуха стіна біля сходового вікна, тепер стояли двері.

Старі.

Світло-коричневі.

Оббиті дерматином.

Марта знала їх.

Не головою.

Тілом.

Такі були у квартирі бабусі в її дитинстві.

Не зовнішні.

Міжкімнатні.

З кухні до комори.

Тільки тепер у них був замок.

На дверях нічого.

Ні номера.

Ні імені.

Ні латунної рамки.

А на підлозі — бабусині капці.

Бежеві.

З потертою хутряною облямівкою.

Марта зупинилася.

— Її.

Валентина стояла поруч.

Вона прийшла після дзвінка Марти.

Оксана — теж.

Назар.

Сергій.

Яків.

Міра.

Гнатюк не прийшов.

Сказав:

— Я не хочу.

І Марта вперше за багато років була вдячна йому саме за відсутність.

Ірина стояла трохи далі.

Ноутбук закритий.

Добрий знак.

Андрій біля Марти.

Не торкався.

Просто був.

Будинок:

— Вона попросила не згадувати раніше.

Марта:

— Що?

— Євгенія.

Валентина:

— Коли?

— Перед смертю.

Оксана різко:

— Вона говорила з тобою?

Будинок:

— Не словами.

— Тоді як?

— Переставила речі. Закрила двері. Сказала: «Це не для них поки».

Марта:

— Ти зрозумів?

— Ні.

— Але виконав.

— Так.

Яків:

— Це була згода?

Марта повернулася.

Правильно.

Навіть щодо бабусі.

— Будинку, вона сказала, коли можна згадати?

— Так.

— Коли?

— Коли Марта перестане бути боргом.

Тиша.

Андрій повільно видихнув.

Марта:

— Це сталося.

— Так.

— Ще умови?

— Коли будинок згадає себе.

— Це теж.

— Так.

— І?

Будинок замовк.

Марта:

— Є ще.

— Так.

— Що?

Пауза була дуже довга.

— Коли ви навчитеся не відкривати двері тільки тому, що можете.

Марта дивилася.

Сергій тихо:

— От су…

Валентина:

— Сергію.

— Я не договорив.

Марта майже усміхнулася.

Бабуся.

Навіть після смерті організувала тест.

Звичайно.

Марта підійшла до дверей.

Не торкнулася.

— Будинку.

— Так.

— Вона хотіла, щоб я зайшла?