Частина V. Повернути всі імена. Розділ 28. Будинок згадує

Будинок згадав Галину Петрівну о шостій дванадцять ранку.

Не Галину Гордієнко.

Іншу.

Марта ніколи її не знала.

Принаймні так вважала до тієї хвилини, коли прокинулася від запаху смаженої цибулі, вийшла з квартири Андрія — можливо, як досі повідомляла латунна табличка, — і побачила посеред сходового майданчика жінку в синьому халаті.

Жінці було років сімдесят.

Або вісімдесят.

Вона стояла біля вікна між сьомим і восьмим поверхами й сварилася з батареєю.

— Я тобі казала, не грій у травні!

Батарея мовчала.

Жінка постукала по ній ложкою.

— От сволота.

Марта завмерла.

За спиною з квартири вийшов Андрій.

Босий.

Розпатланий.

У футболці.

Подивився на жінку.

Потім на Марту.

— Ти її знаєш?

— Ні.

Жінка повернулася.

— А я тебе знаю.

Марта:

— Добрий ранок.

— Який він добрий? Знову ліфт гуде.

Андрій тихо:

— Точно місцева.

Марта штовхнула його ліктем.

— Як вас звати?

Жінка фиркнула.

— Ти що, Марточко, зовсім уже?

Марта перестала дихати.

— Ви мене знали?

— Знала.

— Коли?

— Коли ти по сходах у капцях бігала й бабця твоя кричала, що застудиш нирки.

Андрій:

— Дуже специфічна пам’ять.

Марта:

— Тихо.

Жінка підійшла.

Подивилася на неї зверху вниз.

— Виросла.

— Схоже.

— А характер?

Андрій:

— Гірше.

Марта повернула голову.

— Ти сьогодні сміливий.

— Я ще не снідав.

Жінка розсміялася.

— Оце твій?

Марта вже відкрила рот.

Андрій:

— Обережно зі словом.

Жінка:

— О Господи.

Його тут…

Марта встигла подумати.

Сьогодні можна.

Жінка махнула ложкою.

— Тепер молодь навіть на «твій» образиться.

— Не образиться, — сказала Марта. — Просто уточнить.

— То уточнюй.

Марта подивилася на Андрія.

— Мій близький чоловік.

Він підняв брову.

— Це нове.

— Не звикай.

— Уже.

Жінка кивнула.

— Гарний.

— Знаю.

Андрій:

— Дякую.

Марта:

— Не тобі.

— Жорстоко.

Жінка знову засміялася.

Потім раптом стала серйозною.

— А Євгенія де?

Тиша.

Марта:

— Померла.

Жінка зблідла.

— Коли?

— Нещодавно.

— Як це нещодавно?

Вона озирнулася.

— Я ж учора її бачила.

Марта:

— Учора?

— Біля ліфта.

— У якому році?

Жінка дивилася.

— Що за дурне питання?

Андрій уже перестав жартувати.

— Скажіть дату.

Жінка:

— Друге червня.

— Рік.

— Дев’яносто дев’ятий.

Марта повільно вдихнула.

Андрій:

— Зрозуміло.

— Ні, — сказала Марта. — Взагалі ні.

Жінка подивилася на свої руки.

Ложка стала напівпрозорою.

Потім халат.

— Що…

Марта:

— Не бійтеся.

— Я не…

Жінка завмерла.

— Я померла?

Марта не знала.

Правильна відповідь.

— Не знаю.

Жінка подивилася.

— Євгенія казала, ти завжди погано брешеш.

— Це неправда.

— Оце вже краще.

Половина її тіла стала прозорою.

Але вона не зникала.

За нею проступала стіна.

І на стіні, де ще хвилину тому була звичайна зелена фарба, повільно проявився напис.

Не магічно красивий.

Олівцем.

Дитячим.

ГАЛИНА ПЕТРІВНА ЖИВЕ В 76.

Марта завмерла.

Квартира 76 існувала.

Зараз там жила родина Мельників.

Марта знала.

— Ви жили в сімдесят шостій?

— Тридцять років.

— А потім?

Жінка:

— Потім…

Замовкла.

Не могла.

Дім із вентиляції не заговорив.

Натомість стіна під її рукою тихо скрипнула.

Наче будинок вдихнув.

І голос прийшов не з труби.

Звідусіль.

Не Дім.

Інший.

Сухий.

Шорсткий.

Наче слова складалися з бетону, пилу, іржавих цвяхів і старої фарби.

— Я пам’ятаю.

Марта повільно повернулася.

Андрій:

— Це не він.

Дім із вентиляції ображено:

— НЕ Я.

— Ми вже зрозуміли.

Стіни знову:

— Галина Петрівна. Квартира сімдесят шість. Дві фіалки. Червона каструля. Ключ під килимком. Померла у дві тисячі третьому.

Жінка заплакала.

— Я померла.

Будинок:

— Так.

Марта:

— Ти будинок?

Довга пауза.

— Так.

Дім:

— Я ТОЖ ДІМ.

Марта:

— Не зараз.

— ВАЖЛИВО.

Андрій:

— У нас криза термінології.

Марта:

— Ти — Дім. Він — будинок.

— ЧОМУ Я З ВЕЛИКОЇ?

— Бо ти голосніший.

— ДОБРЕ.

Будинок скрипнув.

Марта майже відчула, що йому теж не подобається.

Галина Петрівна:

— А я що тут роблю?

Будинок:

— Згадав.

— І?

— Не знаю.

Марта усміхнулася.

— Ласкаво просимо.

До сьомої тридцять будинок згадав дев’ятнадцять людей.

До восьмої — сорок сім.

До дев’ятої — сто тринадцять.

Ірина приїхала о дев’ятій п’ять і відразу сказала:

— Припиніть.

Марта:

— Що саме?

— Не знаю.

— Добре.

— Ні, не добре! У Другому архіві сто тринадцять нових активних записів із джерелом «будівельна конструкція».

Андрій:

— Дуже солідне джерело.

Ірина:

— Не смішно.

Гнатюк, який щойно прийшов і почув останнє:

— Чому? У нас стіни надійні.