Частина V. Повернути всі імена. Розділ 27. Відчинити всі двері

Уранці дверей було три тисячі чотириста шістнадцять.

До обіду — три тисячі чотириста сімнадцять.

Марта дивилася на цифру й відчувала майже особисту образу.

— Ми вчора одну людину повернули.

Ірина сиділа за столом квартири нуль із ноутбуком, двома блокнотами й виразом людини, яка вже давно перестала вірити в нормальні таблиці.

— Руту.

— Так.

— Число мало зменшитися.

— Зменшилося.

— Було три тисячі чотириста шістнадцять.

— Після Рути.

Марта замовкла.

— До неї було три тисячі чотириста сімнадцять?

— Так.

— А зараз?

Ірина повернула екран.

АКТИВНІ ІМЕНА: 3417.

Марта:

— Отже, хтось новий.

— Так.

— Хто?

— Не знаю.

Усі присутні автоматично сказали:

— Нормально.

Ірина навіть не підняла голови.

Звикає.

Марта стояла посеред головного коридору квартири нуль.

За ніч він змінився.

Ще вчора двері тягнулися двома рядами в глибину, губилися в золотавому тумані й нагадували дуже дорогий готель для людей, яких ніхто не пам’ятає.

Сьогодні двері були скрізь.

На стінах.

На стелі.

У підлозі.

Деякі стояли окремо, без стін.

Деякі висіли в повітрі.

Одна була крихітна, сантиметрів двадцять заввишки.

Одна — така висока, що верх губився в темряві.

На більшості латунні рамки лишалися порожніми.

На частині були імена.

На частині:

НЕ ЗНАЮ.

НЕ ХОЧУ НАЗИВАТИСЯ.

ДУМАЮ.

ЗАЛИШИТИ ЗАЧИНЕНИМИ.

Останніх було вже триста тридцять чотири.

Марта дивилася саме на них.

Вони були важливішими за решту.

Не тому, що за ними ховалися особливі люди.

А тому, що ці люди вже відповіли:

не відкривати.

І двері справді були зачинені.

Без шпарини.

Без світла.

Без шепоту.

Без чергового «мамо» з потойбіччя, від якого родич миттєво втрачав половину етичних принципів і біг до ручки, як до останнього автобуса.

Марта:

— Вчора проти відкриття нижнього рівня було триста одинадцять.

Ірина:

— Так.

— Тепер дверей із прямою відмовою триста тридцять чотири.

— Так.

— Добре.

Ірина подивилася.

— Добре?

— Вони змогли сказати.

— А кількість активних імен зросла.

— Це теж може бути добре.

— Як?

Марта знизала плечима.

— Можливо, хтось згадав себе.

Яків, який сидів на підлозі біля своєї чашки з лимонами, підняв голову.

— Або система знайшла когось, кого раніше не рахувала.

Марта:

— Теж.

— Це можуть бути тисячі.

— Знаю.

— Десять тисяч.

— Знаю.

— Сотні тисяч.

Марта подивилася.

— Якове.

— Що?

— Зараз я хочу прожити хоча б до кави.

Він показав на її чашку.

— Третя.

— Саме.

Андрій стояв біля одних дверей.

Не торкався.

Просто дивився.

На рамці:

ВІДЧИНИТИ МОЖНА. НЕ ЗНАЮ, ЧИ ХОЧУ ВИЙТИ.

Марта підійшла.

— Чого дивишся?

— Хороша відповідь.

— Так.

— Ми весь час говоримо «повернути».

— Так.

— Але відчинити двері й вийти — різні рішення.

Марта завмерла.

Ось.

Просто.

Очевидно.

Саме тому всі досі не сформулювали.

— Повтори.

Андрій:

— Не хочу. Ти зараз зробиш із цього правило.

— Саме.

— Я медик, а не законодавець потойбіччя.

— Пізно.

Він зітхнув.

— Людина може хотіти, щоб двері перестали бути замкненими, але не хотіти виходити.

Марта:

— Так.

— Може хотіти подивитися назовні.

— Так.

— Поговорити.

— Так.

— І повернутися всередину.

Марта усміхнулася.

— Так.

Ірина вже писала.

Андрій:

— Я ж просив.

— Ніхто не слухає лікарів.

— Відчуваю професійно.

На стіні квартири нуль з’явився новий рядок:

ВІДЧИНЕНІ ДВЕРІ НЕ Є ЗГОДОЮ НА ВИХІД.

Марта:

— Оце.

Дім із невідомої вентиляції:

— ЗАПИСАВ.

— Ти знову тут?

— Я НЕ ТУТ.

— Тоді де?

— СЛУХАЮ ЧЕРЕЗ ДВЕРІ.

Андрій:

— У нього дуже гнучке розуміння приватності.

Дім:

— ВЧУСЯ.

Марта:

— Повільно.

— ТАК.

Іноді він був нестерпно чесний.

Це робило сварки складнішими.

Проблема з фразою «відчинити всі двері» полягала в слові всі.

Марта зрозуміла це приблизно через десять хвилин.

Книга обмінів лежала в окремій кімнаті, на яку погодилися не всі мешканці квартири нуль, тому доступ до неї мали тільки ті імена, що окремо дозволили.

Дуже незручно.

Дуже повільно.

Дуже правильно.

Книга сама запропонувала:

МАСОВА ОПЕРАЦІЯ: ВІДЧИНИТИ ВСІ ДВЕРІ.

Марта:

— Ні.

Книга:

УТОЧНИТИ.

— Не всі хочуть.

ВИКЛЮЧИТИ ТИХ, ХТО ПРОТИ.

Марта:

— А ті, хто не визначився?

Пауза.

НЕ ВІДЧИНЯТИ.

— Добре.

ЗАЛИШАЄТЬСЯ 1 972.

Ірина:

— Майже дві тисячі.

Сергій:

— Одночасно?

Чоловік без тіні, якого ніхто все ще не називав старим ім’ям, сказав:

— Не можна.

Марта:

— Чому?

— Система не витримає.

— Яка?

— Усі.

— Дуже точна технічна відповідь.

Він не образився.

— Квартира нуль є адресою невизначених. Дім — сховищем подій і пам’яті. Другий архів — реєстром. Книга — обмінами. Якщо майже дві тисячі дверей одночасно створять активні зв’язки…