Частина V. Повернути всі імена. Розділ 26. Книга обмінів

Книга обмінів сама прийшла до Марти о сьомій двадцять три ранку.

Не в метафоричному сенсі.

І не через кур’єра.

Хоча після всього, що сталося за останні дні, кур’єр із потойбіччя був би навіть приємною зміною. Особливо якби передзвонив за десять хвилин і не просив спуститися до під’їзду, бо «в нього парковка».

Книга вийшла з ванної кімнати.

Марта саме стояла біля кухонного столу в Андрієвій сорочці, яку вже перестала називати Андрієвою навіть подумки, їла сир просто з упаковки й намагалася переконати себе, що сьогодні не відкриватиме жодних нових дверей.

Андрій стояв біля плити.

Смажив яйця.

Справжні.

Без пожеж.

Без чужого страху.

Без Лідії Марченко в його нервовій системі.

Після того як первинний борг Марти закрили, більшість чужих емоційних залишків покинули його тіло. Не всі зникли остаточно — деякі чекали на рішення людей, яким належали, — але принаймні Андрій більше не прокидався серед ночі з переконанням, що тоне в машині.

Залишилася морква.

Але Сергій наполягав, що це вже характер.

— Ти знову їси сир до сніданку, — сказав Андрій.

— Це частина сніданку.

— Частина лежала б на тарілці.

— Ти бюрократ.

— Після тижня з Архівом?

— Заразне.

Андрій перевернув яйце.

— Воно було живою куркою.

Марта застигла.

— Навіть не починай тему повернення.

— Я просто…

— Андрію.

— Мовчу.

І саме тоді з ванної почулося:

гуп.

Обидва завмерли.

Андрій вимкнув плиту.

Марта поклала сир.

— Ми домовлялися.

— З ким?

— З реальністю.

— Вона нічого не підписувала.

Ще один удар.

гуп.

Потім повільне:

шурх-шурх-шурх.

Наче щось важке тягнули кахлем.

Андрій:

— Я піду.

Марта:

— Хочеш?

Він зітхнув.

— Ти кожного разу питатимеш?

— Так.

— Хочу.

— Я теж.

Підійшли до ванної.

Марта постукала.

— Хто там?

Нічого.

— Це наша ванна, — сказав Андрій.

— Саме тому питаю.

Відчинила.

На підлозі лежала книга.

Величезна.

Чорна.

Обкладинка потерта.

Кути металеві.

Товщина сантиметрів двадцять.

Марта подивилася на Андрія.

— Ні.

— Підтримую.

Книга лежала.

— Я не беру.

Андрій:

— Я теж.

Книга відкрилася сама.

Марта:

— Це рот.

— Точно.

На першій сторінці з’явився напис:

КНИГА ОБМІНІВ.

Марта:

— Вона порушує наше правило без написів у ванній.

Андрій:

— У нас є таке?

— Тепер є.

Нижче:

ВЛАСНИК: НЕ ВИЗНАЧЕНО.

— Уже краще.

Ще:

КОРИСТУВАЧ: МАРТА ГОРДІЄНКО.

— Ні.

Літери здригнулися.

ЗАПРОШЕНИЙ КОРИСТУВАЧ: МАРТА ГОРДІЄНКО.

Марта підняла брову.

— Вчиться.

Андрій:

— Всі вчаться.

Сторінка перегорнулася.

ЗАПРОШЕННЯ ПРИЙНЯТИ?

Під ним два порожні квадрати.

Марта:

— Не натискаю.

Андрій:

— Розумно.

Книга сама підсунулася ближче.

На десять сантиметрів.

Марта відступила.

— Нахабна.

Андрій:

— Може, з Першого Будинку.

— Саме тому.

З вентиляції Дім сказав:

— НЕ МОЯ.

Марта підняла голову.

— Добрий ранок.

— ДОБРИЙ.

— Ти її знаєш?

— ТАК.

— І?

— НЕ ЛЮБЛЮ.

Андрій:

— Сильна рекомендація.

Марта:

— Чому?

Дім довго мовчав.

— ВОНА РАХУЄ.

— Що?

— ТЕ, ЩО НЕ МОЖНА РАХУВАТИ.

Книга перегорнула сторінку.

КІЛЬКІСТЬ АКТИВНИХ ОБМІНІВ: 8 914.

Марта перестала жартувати.

— Вісім тисяч?

Дім:

— ТАК.

— У нашому регіоні?

— НЕ ЗНАЮ.

Книга уточнила сама:

ПОТОЧНИЙ ВУЗОЛ: 8 914.

Андрій:

— Поточний вузол.

Марта:

— Перший Будинок?

— Імовірно.

Книга дописала:

ТАК.

Марта:

— Вона ще й слухає.

Андрій:

— У нашому житті дуже мало приладів без мікрофона.

Марта подивилася на сторінку.

— Я не приймаю запрошення.

Книга мовчала.

— Але хочу знати, що таке обмін.

На сторінці:

ЗАПИТ ПРИЙНЯТО.

Марта:

— Без реєстрації користувача.

ТАК.

— Без копіювання імені.

Пауза.

ТАК.

Андрій:

— Вона збрехала?

Марта:

— Побачимо.

— Як?

Марта:

— Ірина.

Андрій:

— О сьомій двадцять п’ять?

— Вона нам о четвертій сорок сім телефонувала.

— Аргумент.

Через годину Книга обмінів лежала на столі квартири нуль.

Не тому, що Марта її принесла.

Вона відмовилася.

Книга сама зникла з ванної й з’явилася там раніше за них.

— Я вже її ненавиджу, — сказала Марта.

Яків стояв біля столу.

Чашка з лимонами в руці.

— Я теж.

— Ти знаєш?

— Бачив.

— Коли?

— До того, як отримав дім.

— Де?

— У Першому Будинку.

Марта:

— Ти казав, що був свідком угод.

— Так.

— Вона їх записувала?

— Не всі.

Чоловік без тіні стояв біля шафи.

Він досі не вирішив, чи хоче знову називатися Семеном.

Тому Марта не називала.

— Книга обмінів старша за сучасний Архів, — сказав він.

— Наскільки?

— Не знаю.

Усі вже автоматично:

— Нормально.