Частина V. Повернути всі імена. Розділ 25. Квартира нуль

Квартира нуль з’явилася в реєстрі о четвертій тридцять дев’ять ранку.

Не в будинку.

Це було б занадто просто.

Не в крамниці повернень.

Це було б хоча б географічно зрозуміло.

І навіть не в Другому архіві.

Вона з’явилася скрізь.

О четвертій сорок Ірина отримала повідомлення, що квартира нуль зареєстрована як технічне приміщення будинку Марти.

О четвертій сорок одна її знайшли в реєстрі старого притулку Марти Ковалевської.

О четвертій сорок дві — у планах будинку без адреси Галини.

О четвертій сорок три — серед приміщень крамниці повернень.

О четвертій сорок чотири — на схемі давно знесеного будинку через три квартали.

О четвертій сорок п’ять вона з’явилася у графі:

МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ: НЕ ВИЗНАЧЕНО.

Навпроти чотирьохсот дванадцяти людей.

О четвертій сорок шість Ірина перестала рахувати.

О четвертій сорок сім подзвонила Марті.

І зробила це настільки наполегливо, що Андрій, який спав поруч, підняв слухавку першим.

— Якщо хтось помер, це тепер не автоматично наша проблема.

Ірина мовчала.

— Ірино?

— Звідки ви знаєте, що це я?

— Нормальні люди о четвертій сорок сім не телефонують.

— У нас квартира нуль.

Андрій заплющив очі.

— У нас уже була.

— Ні.

— Була.

— То був номер.

— А?

— Тепер це квартира.

Марта, не відкриваючи очей:

— Скажи їй, що ми не купуємо.

Андрій:

— Марта каже, ми не купуємо.

— Вона зареєстрована на вас обох.

Марта сіла.

— ЩО?

Андрій відібрав телефон від вуха на кілька сантиметрів.

— Вона прокинулася.

— Чую.

Марта взяла слухавку.

— На кого?

— На вас і Андрія.

— Ми не підписували.

— Знаю.

— Не погоджувалися.

— Знаю.

— Не подавали заяву.

— Знаю.

— Тоді чому?

— Тому що реєстр вважає вас двома активними сторонами, які зруйнували статус первинного боргу й одночасно відкрили другу ручку.

Марта:

— Повтори повільніше.

— Не допоможе.

— Спробуй.

Ірина вдихнула.

— Після того як ви завершили подію смерті семирічної Марти, система втратила первинний борг.

— Добре.

— Після того як Андрій відмовився бути резервним носієм, система втратила живий контейнер.

— Ще краще.

— Після того як крамниця отримала другі ручки, система втратила право примусового повернення.

— Я вже люблю цю історію.

— І їй треба було кудись подіти людей, які не мають активного власника, боргу, носія або адреси.

Марта перестала усміхатися.

— Людей.

— Так.

— Не копії.

— Не знаю.

— Ірино.

— Я справді не знаю.

Марта стиснула телефон.

— Скільки?

— Чотириста дванадцять у першій вибірці.

— У першій?

— Реєстр продовжує підтягувати.

Андрій уже сидів поруч.

— Скільки зараз?

Марта ввімкнула гучний зв’язок.

Ірина щось клацнула.

— Шістсот вісімдесят три.

Тиша.

Марта:

— За десять хвилин?

— Так.

Андрій:

— Дуже ефективна державна система. Підозріло.

— Це не державна.

— Тоді все сходиться.

Марта відкинула ковдру.

— Де квартира?

Ірина:

— Скрізь.

— Ні.

— Саме.

— У неї мають бути двері.

— Є.

— Де?

— Біля вас.

Марта повільно повернула голову.

На стіні спальні, де вчора ще було вікно, тепер стояли двері.

Чорні.

Без таблички.

Без номера.

І з двома ручками.

Однією з їхнього боку.

І другою, видимою крізь дерево так, ніби двері були напівпрозорі.

Андрій:

— Я більше не хочу нерухомість.

Марта:

— Пізно.

Дім із вентиляції:

— Я ТЕЖ НЕ ХОЧУ.

— Тебе не питають.

— Я В ЦЬОМУ БУДИНКУ.

Марта:

— А квартира?

Дуже довга пауза.

— НЕ В МЕНІ.

Ось це було погано.

О шостій ранку в квартирі Андрія — можливо, як усе ще чесно повідомляла табличка на дверях — зібралися майже всі.

Сергій прийшов першим.

Із кавою.

Марта підозрювала, що це був його спосіб компенсувати двадцять два роки відсутності: приходити на всі потенційні катастрофи з кофеїном.

Михайло Левченко прийшов через 75 і сказав, що квартира нуль уже з’явилася на старих картах.

Назар приніс пачку планів.

Валентина — їжу.

Оксана — нормальну їжу, бо те, що Валентина принесла печиво, на її думку, не давало йому статусу сніданку.

Гнатюк прийшов слідом за Оксаною.

Ніхто вже навіть не питав.

Міра з’явилася з 74.

Яків — зі свого дому, з тією самою чашкою з лимонами.

Ірина — з ноутбуком.

Тарас — з альбомом.

Лариса — з правилом:

— НІХТО НЕ ПРОСИТЬ ЙОГО МАЛЮВАТИ!

Марта:

— Ми знаємо.

— Я ВСЕ ОДНО КАЖУ.

— І правильно.

Тарас:

— Можна я сам?

— Можна.

Поки дорослі сперечалися, він уже намалював двері.

За ними — величезний коридор.

На підлозі тисячі табличок.

На кожній ім’я.

Але всі перевернуті написом донизу.

Марта:

— Скільки?

Тарас:

— Не рахував.

— І не треба.

Ірина:

— У реєстрі вже тисяча сто дев’яносто два.

Сергій свиснув.

Гнатюк:

— І куди вони всі помістилися?

Оксана:

— Володю, ми вже проходили тему площі.

— Я голова будинку…

Усі повернулися.

Гнатюк:

— Колишній. Боже.

Марта:

— Його тут…

Оксана:

— Можна.

— Дякую.

Яків дивився на малюнок.

— Це не житло.