Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами. Розділ 24. Дівчинка в шахті

Марта прокинулася від того, що хтось плакав під підлогою.

Не стогнав.

Не шепотів.

Не скреготів нігтями по бетону, що після останнього тижня навіть здалося б традиційним і майже затишним.

Саме плакав.

Дитина.

Тихо.

Так плачуть діти, які вже зрозуміли, що дорослі не прийдуть одразу.

Марта лежала нерухомо.

Перші кілька секунд не відкривала очей.

Поруч дихав Андрій.

Рівно.

Тепло його плеча торкалося її щоки.

Квартира, яка ще вчора називала себе квартирою Андрія, поводилася тихо.

Підлога була теплою.

За вікном починався ранок.

І десь унизу:

— Мамо…

Марта відкрила очі.

Не її голос.

Але тіло впізнало.

Не страхом.

Страхів їй досі не повернули.

Гірше.

Пам’яттю.

Вона сіла.

Андрій одразу прокинувся.

— Що?

— Чуєш?

Він прислухався.

Дитячий плач повторився.

— Так.

Марта відкинула ковдру.

Андрій подивився на неї.

На її білу сорочку.

Звісно, його.

Потім на власну футболку.

— Я починаю підозрювати, що моя сорочка юридично перейшла у твою власність.

— Другий архів поки не підтвердив.

— Ти носиш її частіше за мене.

— Фактичне користування.

— Самозахоплення.

— Тихо.

Він усміхнувся.

Плач.

Усмішка зникла.

Марта підвелася.

На підлозі біля ліжка лежала маленька латунна табличка, яку вони знайшли вночі.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НЕ ВИЗНАЧЕНО.

На звороті — чорний ключ.

Бирка:

ДРУГА РУЧКА.

Тепер ключ лежав не там, де Марта його залишила.

Вона клала на тумбочку.

Точно.

А зараз він був біля ліжка.

Марта:

— Андрію.

— Бачу.

— Ти брав?

— Ні.

— Я теж.

Вони подивилися на стіну.

З вентиляції Дім сказав:

— НЕ Я.

Марта закрила очі.

— Ти вже прокинувся?

— Я НЕ СПЛЮ.

— Це було риторичне.

— ЗНАЮ.

— Ти стаєш нестерпним.

— ВЧУСЯ.

Андрій:

— Він явно родина.

Марта:

— Не починай.

Знову плач.

Цього разу ближче.

Просто під ногами.

— Мамо…

Марта завмерла.

Слово.

І ще:

— Бабусю…

Андрій різко подивився.

— Марто.

— Знаю.

Голос був її.

Не дорослий.

Семирічний.

Той самий, який вона чула іноді в снах.

Але сни ніколи не закінчували фразу.

А зараз:

— Бабусю, я тут.

Марта сіла навпочіпки.

Притиснула долоню до підлоги.

Дерево було холодним.

Усе навколо тепле.

Один прямокутник — крижаний.

Андрій присів поруч.

— Двері?

— Ні.

Дім:

— ШАХТА.

Марта повільно підняла голову.

— Яка?

Дуже довга пауза.

— ТА САМА.

Сергій прийшов через шість хвилин.

Не тому, що його кликали.

Дім покликав.

І Марта збиралася провести окрему розмову про межі між «терміново повідомити людині» та «організувати родинний чат через вентиляцію», але не зараз.

Сергій стояв у коридорі.

П’ятдесят сім років.

Сивина.

Шрам біля скроні.

І обличчя чоловіка, який раптом почув голос дитини, котру витягнув із ліфтової шахти двадцять два роки тому.

— Де?

Марта показала.

Сергій торкнувся підлоги.

Відсмикнув руку.

— Холод.

— Пам’ятаєш?

— Так.

— Точно цей?

— Так.

Андрій:

— Як шахта може бути тут? Вона на іншому боці будинку.

Сергій глянув на сина.

— Ти досі ставиш питання геометрії?

— За звичкою.

Марта:

— Не засуджуй. У нас хоч щось має бути стабільним.

Яків постукав у двері квартири.

Нормально.

Його нова звичка подобалася Марті.

— Можна?

— Так.

Увійшов.

Побачив ключ.

Побачив холодний прямокутник.

— Ні.

Марта:

— Другий раз за дві доби починаєш із цього слова.

— І обидва виправдані.

— Що?

Яків сів навпочіпки.

— Друга ручка не веде прямо в крамницю Лева.

— А?

— Вона створює доступ із боку того, кого повертають.

— Ми знаємо.

— Не тільки.

— Тоді?

Він дивився на підлогу.

— Будь-яке примусове повернення мусить мати первинний шаблон.

Ірина, яка теж прийшла, бо очевидно ніхто в цьому будинку більше не спав нормально, сказала:

— Точку першого незакритого повернення.

Марта:

— Нормальною мовою.

Ірина:

— Людину, яка померла, але після цього продовжила існувати.

Усі подивилися на Марту.

— О.

Андрій:

— Ти — шаблон.

— Дуже приємно.

Яків:

— Не доросла ти.

Марта:

— Тоді?

Плач.

— Бабусю…

Сергій зблід.

— Дитина.

Яків:

— Так.

Марта:

— Що це взагалі означає? Я була дитиною. Померла. Повернулася. Я стою тут.

Ірина:

— Так.

— Міра окремо.

— Так.

— Перша Марта окремо.

— Так.

— І ви зараз скажете, що є четверта?

Яків:

— Ні.

Марта відчула полегшення.

— Дякую.

— Це не людина.

Полегшення померло.

— Дуже добре.

— Це подія.

— Якове.

— Я намагаюся.

Ірина:

— Коли тебе визнали мертвою, факт смерті зафіксувався.

Марта:

— Ми бачили свідоцтво.

— Але Євгенія не анулювала саму подію.

— Вона не могла.

— Так.

— Повернула мене.

— Так.

— Але смерть лишилася.

— Саме.

Марта:

— І подія має голос?