Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами. Розділ 23. Квартира Андрія

Квартира Андрія з’явилася між восьмою ранку й першою чашкою кави.

Саме тому Марта спочатку вирішила, що це особиста образа.

Будинки, які поважають людей, не створюють нову нерухомість до сніданку.

Особливо після ночі, коли твій чоловік — добре, неофіційний партнер, бо Марта досі мала складні стосунки з формулюваннями, — прокидався п’ять разів через чужі страхи, двічі перевіряв дверний замок, один раз намагався загальмувати уявну машину посеред ліжка й о четвертій двадцять сім заявив, що ненавидить варену моркву.

Останнє могло бути не містикою.

Гнатюк теж її ненавидів.

Але в Андрія після всього вже не можна було бути впевненою навіть у гастрономічних уподобаннях.

Марта стояла на кухні квартири 73, чекала, поки закипить чайник, і спостерігала, як Андрій спить, сидячи за столом.

Не метафорично.

Голова лежала на складених руках.

Волосся стирчало.

Ліва щока притиснута до дерев’яної поверхні.

На пальцях — слід від ручки, якою він усю ніч записував симптоми.

Марта дивилася.

Тепло.

Власне.

Не чужий страх.

Не Архів.

Не Галина.

Їй хотілося підійти.

Поцілувати за вухом.

Сказати щось непристойно ніжне.

Наприклад:

«Лягай нормально, бо шию перекосить».

Це, на думку Марти, і було справжньою романтикою після тридцяти.

Добре, їм ще не було тридцяти.

Але за останній тиждень вони морально прожили щонайменше пенсійну реформу.

Чайник клацнув.

Андрій прокинувся.

Різко.

Схопився.

— Де?!

Марта:

— Кухня.

Він озирнувся.

— Добре.

— Яка квартира?

— Сімдесят три.

— Чия?

Андрій подивився.

— Твоя.

Марта:

— Добре.

Він усміхнувся.

— Перевірка?

— Так.

— Ти страшенно сексуальна, коли проводиш орієнтацію в просторі.

— У тебе дуже низькі стандарти.

— Я майже не спав.

— Аргумент.

Вона поставила перед ним чашку.

Андрій узяв.

Понюхав.

— Кава.

— Так.

— Не вода.

Марта завмерла.

Романів страх.

— Не вода.

Він зробив ковток.

— Добре.

Марта сіла навпроти.

— Як ти?

— У мене дві відповіді.

— Давай обидві.

— Медична: виснаження, тахікардія, періодичні сенсорні вторгнення, порушення сну.

— І друга?

— Хріново.

— Другу записуємо.

— Професійно.

Марта простягнула руку по столу.

Не торкнулася.

Андрій подивився.

Сам поклав долоню зверху.

— Так.

— Що?

— Можна.

— Я навіть не питала.

— Твоє обличчя.

— Усі читають.

— Уже сімейна суперсила.

Марта стиснула пальці.

— Сьогодні нікуди.

Андрій підняв брову.

— Ти зараз вирішуєш?

— Ні.

— Дуже швидко виправилася.

— Я пропоную сьогодні нікуди.

— До Лева?

— Ні.

— До Галини?

— Ні.

— До людей із двома ручками?

— Ні.

— До Якова?

Марта задумалася.

— По каву можна.

— Дуже сміливо.

— Я вчуся відпочивати.

— Виглядає болісно.

— Жахливо.

Він підніс її руку до губ.

Поцілував пальці.

— Я за.

Марта відчула тепло.

— За відпочинок?

— За день без порятунку світу.

— Слова людини, яка не знає наш будинок.

І саме тоді в коридорі щось важко вдарилося об стіну.

Раз.

Двічі.

Потім:

дзень.

Андрій заплющив очі.

— Я нічого не говорив.

— Ти накликав.

— Система не може працювати так.

— У нас може.

Вони вийшли.

На сходовому майданчику стояв Сергій.

Босий.

У футболці.

І дивився на стіну навпроти квартири 73.

Марта:

— Що?

Сергій мовчки показав.

Учора там було двадцять сантиметрів простінка й старий електрощиток.

Сьогодні — двері.

Темне дерево.

Мідна ручка.

Матове скло у верхній частині.

Над ручкою — невелика латунна табличка.

На ній:

АНДРІЙ ЛЕВЧЕНКО.

Без номера.

Марта повернулася.

Андрій дивився.

— Ні.

Сергій:

— Я теж так сказав.

Марта:

— Дім?

Вентиляція мовчала.

— Дім!

— Я ТУТ.

— Що це?

Пауза.

— КВАРТИРА АНДРІЯ.

Андрій:

— Дякую, ми прочитали.

— Я НЕ СТВОРЮВАВ.

Марта:

— Хто?

— НЕ ЗНАЮ.

Андрій:

— Чи хочу я знати?

Марта:

— Ні.

— Але доведеться?

— Так.

— Ненавиджу цей будинок.

Дім:

— ЧУЮ.

Андрій:

— Добре.

Марта підійшла до дверей.

Ручки не торкалася.

На табличці ім’я виглядало дуже нормально.

Саме це дратувало.

Вони вже навчилися боятися красивих дверей.

Потворні принаймні не брехали про наміри.

Сергій:

— Це місце було частиною 82.

Марта повернулася.

— Що?

— До перебудови.

— Якої?

— Після мого зникнення квартиру 82 перепланували.

Андрій:

— Я не пам’ятаю.

— Бо тобі було дев’ять?

— Мені було…

Він замовк.

Батько зник, коли Андрію було близько восьми-дев’яти.

Пам’ять після повернення Сергія ще складалася.

— Тут була комора, — сказав Сергій. — З нашої квартири.

Марта:

— Тобто двері ведуть у 82?

— Мали б.

Андрій:

— Але 82 з іншого боку коридору.

Сергій:

— Саме.

Марта:

— Геометрія знову у відпустці.

Дім:

— ВОНА ЧАСТО ЙДЕ.