Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами. Розділ 22. Ті, хто хоче повернути своїх

— Заходьте, — сказала Галина.

Марта не рушила.

Жінка, з якої почалася родинна традиція рятувати одного родича за рахунок іншого, стояла в дверях будинку без адреси й дивилася так, ніби не могла повірити, що її гості виявилися настільки невихованими, щоб уточнювати умови запрошення.

— Усі? — повторила Марта.

Галина перевела погляд на Андрія.

Потім на Міру.

Потім на Якова.

— Ні.

— Тоді ніхто.

Марта повернулася.

Андрій, у чиєму тілі останні години по черзі тонули Роман Яценко, горіла Лідія Марченко, ховалася від чужого стуку Аліна Петренко й тремтіла ще половина незнайомих людей, тихо сказав:

— Марто.

Вона зупинилася.

— Що?

— Я можу залишитися.

— Можеш.

Галина ледь усміхнулася.

Марта продовжила:

— Але я не хочу.

Усмішка зникла.

— Це різні речі, — сказала Марта.

Андрій дивився.

— Добре.

— Ти хочеш залишитися?

Він прислухався до себе.

На його чолі виступив піт.

Можливо, зараз у ньому хтось боявся потяга.

Або собак.

Або чоловічої руки на плечі.

Система Галини була щедрою: якщо вже робити чоловіка резервною компенсацією, то бажано забезпечити його повним пакетом чужих неврозів.

— Ні, — відповів Андрій.

— Тоді все.

Галина:

— Через одну людину ти відмовишся від зустрічі, до якої йшла весь цей час?

Марта:

— Не через одну людину.

— А?

— Через принцип.

— Принципи дуже дорого коштують.

— Я вже бачила ваші тарифи.

Яків кашлянув.

Міра тихо сказала:

— Гарно.

Галина подивилася на неї.

— Ти не Марта.

— Нарешті хтось помітив.

— Ти уламок.

Міра завмерла.

Марта зробила крок уперед.

— Ні.

— Що?

— Вона Міра.

— У договорі…

— Мені байдуже, що у вашому договорі.

— Даремно.

— Я вже померла за документом. Пережила. Тепер папір мене лякає менше.

Андрій:

— Дуже погана реклама бюрократії.

Марта не дивилася.

Але посміхнулася.

Галина повільно перевела погляд на Якова.

— А ти.

Він стояв трохи позаду.

З ключем від власного дому в кишені.

Власного.

Це слово ще було для нього таким новим, що Марта майже бачила, як воно змінює його поставу.

— Я, — відповів він.

— Тобі заборонено тут бути.

— Було.

— Угода не змінилася.

— Я змінився.

— Ти свідок.

— І мешканець.

— Без номера.

Яків усміхнувся.

— Саме.

Галина дивилася довго.

Потім на Марту.

— Ти дала йому дім?

— Ні.

— Ні?

— Він отримав дім. Я не видаю нерухомість.

— Ти змінила правило.

— Разом.

— І тепер думаєш, що все можна вирішити зборами?

Марта:

— Ні. Після останніх зборів я взагалі думаю, що людству краще інколи мовчати.

Андрій засміявся.

Навіть Яків.

Галина — ні.

— Увійдете всі, — нарешті сказала вона.

Марта не рушила.

Галина примружилася.

— Тепер що?

— Яків?

Він завмер.

— Що?

— Хочеш?

— Так.

— Міра?

— Так.

— Андрій?

Він повільно вдихнув.

— Так.

Марта:

— Тоді заходимо.

Галина похитала головою.

— Ти справді кожного разу це робитимеш?

— Сподіваюся.

— Втомишся.

— Напевно.

— Люди втомлюються питати.

Марта:

— Саме тому світ такий захопливий.

І переступила поріг.

Будинок без адреси всередині був значно більшим, ніж зовні.

Марта вже навіть не коментувала.

У них за останній тиждень площа приміщень перестала підкорятися законам геометрії приблизно так само часто, як члени її родини — здоровому глузду.

За дверима був не коридор.

Зал.

Висока стеля.

Старі дерев’яні колони.

Люстри.

Довгі лави.

Вікна, за якими не було нічого.

Білий простір.

А на лавах сиділи люди.

Десятки.

Марта зупинилася.

— Що це?

Галина:

— Ті, хто чекає.

— На що?

Одна жінка підвелася.

Років шістдесят.

Сива.

Темна сукня.

На грудях висів маленький дитячий хрестик.

— На вас.

Марта відчула.

Не страх.

Її страхів досі не було.

Але тіло Андрія поруч напружилося.

Вона глянула.

— Ти?

— Нормально.

— Це не відповідь.

— Чийсь страх натовпу.

— Хочеш вийти?

— Поки ні.

— Добре.

Жінка підійшла.

— Марта Гордієнко?

— Так.

— Жива?

Пауза.

Марта:

— Складне питання.

Жінка не усміхнулася.

— Мій син зник через вас.

Зал замовк.

Марта не відвела погляду.

— Як його звали?

— Денис.

Яків різко підняв голову.

— Денис Рудик.

Жінка:

— Ви його знаєте?

— Бачив у переходах.

— Він живий?!

Вона кинулася до Якова.

Схопила за руки.

Яків не встиг відступити.

— Де він?!

Марта:

— Відпустіть.

Жінка навіть не почула.

— Де мій син?!

Яків зблід.

Марта підійшла.

— Пані.

Нуль реакції.

— Ви тримаєте його без дозволу.

Жінка завмерла.

Пальці розтиснулися.

Яків одразу відступив.

Не злісно.

Просто збільшив відстань.

Жінка подивилася на власні руки.

— Пробачте.

Яків:

— Добре.

Марта:

— Не «добре», якщо не добре.

Він подивився.

— Я… не знаю.

— Тоді так і скажи.

Яків:

— Я не знаю.

Жінка заплакала.

— Я двадцять років його шукаю.