Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами. Розділ 21. Чужі страхи в її тілі

Першим чужим страхом у тілі Марти виявилася ванна.

Не смерть.

Не ліфт.

Не шахта між сьомим і восьмим поверхами.

Не порожній коридор, де двері могли відкрити рот.

Не свідоцтво, яке офіційно підтверджувало, що вона померла у сім років і двадцять два роки потому мала нахабство продовжувати псувати статистику державним реєстрам.

Ванна.

Звичайна біла ванна квартири 73.

Марта стояла перед нею о сьомій двадцять ранку в Андрієвій сорочці, з зубною щіткою в роті й раптом зрозуміла, що якщо вода підніметься хоча б на сантиметр вище отвору зливу, вона помре.

Не «може померти».

Не «буде страшно».

Саме:

помре.

Серце вдарилося об ребра.

Щітка випала.

Марта відступила.

Спиною врізалася у двері.

Вода з крана текла тонкою цівкою.

Абсолютно нормально.

Вона дивилася.

І вже бачила не ванну.

Темну річку.

Ніч.

Крижану воду до підборіддя.

Чиюсь руку, яка ковзає по мокрому металу.

Дитячий голос:

— Тату!

Марта захлинулася повітрям.

Кран продовжував текти.

— Ні.

Вона потягнулася закрити.

Не змогла.

Рука не слухалася.

Пальці стиснулися в судомі.

Ніби її тіло знало інший фінал.

Воду.

Темряву.

Під мостом щось гуділо.

Марта відчула запах дизеля.

Холод у легенях.

Біль у лівому коліні.

Не спогад.

Вона ніколи не була під мостом.

Не тонула.

Не мала доньки, яка кричала «тату».

Принаймні станом на сьому двадцять ранку це було б дуже несподіваним доповненням до біографії.

— Андрію.

Вийшло тихо.

Вода стала голоснішою.

— Андрію!

Він з’явився майже одразу.

Босий.

У джинсах, які встиг натягнути, але не застебнути до кінця.

Марта за інших обставин обов’язково зробила б коментар.

Саме той факт, що вона не зробила, змусив його збліднути.

— Що?

Марта показала на ванну.

Андрій глянув.

— Вода?

— Закрий.

Він одразу закрив.

Тиша.

Марта все одно притискалася до дверей.

— Дивись на мене.

Вона не могла.

Перед очима — чорна вода.

— Марто.

— Не торкайся.

Андрій завмер.

Руки опустив.

— Добре.

Не підійшов.

Не сперечався.

Не сказав, що це панічна атака й він краще знає, як допомогти.

Просто:

— Я тут.

Марта дихала.

Погано.

Легені наполягали, що повітря — вода.

Тіло мало власну думку.

І дуже переконливу.

— Скажи, де ти.

— Ванна.

— Яка квартира?

— Сімдесят три.

— Чия?

Вона хотіла сказати «моя».

Голос застряг.

— Марто?

— Моя.

— Добре.

Він сидів уже на підлозі біля порога.

Далеко.

Так, щоб не вторгатися.

— Який сьогодні ранок?

— Жахливий.

Андрій ледь усміхнувся.

— Це стабільно. Що ще?

— Я жива.

— Так.

— Я помирала.

— Так.

— Але це…

Вона подивилася на ванну.

— Це не моє.

Андрій перестав усміхатися.

— Що саме?

— Страх.

Пауза.

— Ти впевнена?

Марта засміялася.

Хрипко.

— Ні.

Він кивнув.

— Краще.

Вона закрила очі.

Вода.

Дизель.

Метал.

Холод.

Дитина.

Ліве коліно.

І ще одне.

Ім’я.

Вона не чула його.

Але відчувала.

Ніби воно лежало десь за грудиною й не могло піднятися до язика.

— Це чоловік.

— Звідки?

— Не знаю.

— Добре.

— У нього дитина.

— Звідки?

— Вона кричить.

— Ти її бачиш?

— Ні.

— Чуєш?

— Так.

— Зараз?

Марта відкрила очі.

Ванна.

Плитка.

Андрій.

Його розстебнуті джинси.

Все.

— Уже ні.

Вона вперше нормально вдихнула.

Андрій:

— Можна підійти?

Марта подумала.

— Так.

Він підвівся.

Повільно.

Сів поруч.

Не обійняв.

Марта сама поклала голову йому на плече.

Відчула шкіру.

Тепло.

Запах.

Своє теперішнє.

— У тебе джинси розстебнуті.

Андрій завмер.

Подивився вниз.

— Серйозно?

Марта засміялася.

Вперше нормально.

— Нарешті.

— Що?

— Ти знову помічаєш дурниці.

— Це важлива дурниця.

Він застебнув.

— Краще?

— Трохи менш відволікає.

— А раніше?

Марта глянула.

— Андрію.

— Просто уточнюю симптоми.

— Дуже медично.

— Я стараюсь.

Вона поцілувала його в плече.

— Дякую.

— За джинси?

— За те, що не торкнувся.

Він подивився.

— Ти сказала не торкатися.

— Знаю.

— Тоді?

— Саме.

Марта притулилася сильніше.

— У нашій родині це все ще вражає.

— Сумний стандарт.

— Дуже.

Вода в трубах булькнула.

Марта миттєво напружилася.

І водночас почула в голові:

РОМАН.

Вона сіпнулася.

— Що?

— Ім’я.

— Яке?

— Роман.

Пауза.

Андрій зрозумів першим.

— Яценко.

Марта подивилася.

Картка.

Квартира 52.

Другий основний платіж Євгенії після Аліни?

Ні.

Третій.

РОМАН ЯЦЕНКО — чотири місяці.

Причина:

«П’є. Дружина пішла. Ніхто не шукатиме швидко».

Марта відчула нудоту.

— Це його страх.

Андрій:

— Як опинився в тобі?

Вона подивилася на воду.