Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами. Розділ 20. Мешканець без номера

Марта прокинулася о шостій сорок сім від того, що хтось чемно постукав у стіну.

Не у двері.

Не у вікно.

Не в шафу, хоча після останнього тижня вона вже не виключала й цього.

Саме в стіну над ліжком.

Три удари.

Пауза.

Ще два.

Марта не відкрила очей.

— Андрію.

— М-м?

— У нас хтось у стіні.

— Нехай запишеться.

— Серйозно?

— Зараз без десяти сьома.

Знову:

тук.

тук-тук.

Андрій розплющив одне око.

— Може, труби.

— Труби не знають азбуки Морзе.

— Звідки ти знаєш?

— Бо це старий будинок. Наші труби максимум знають ненормативну лексику.

Він повернув голову до стіни.

Тук.

Тук.

Пауза.

Тук.

Андрій зітхнув.

— Добре. Не труби.

— Дякую за експертизу.

Марта лежала на боці, загорнута в ковдру до плечей.

На підлозі біля ліжка лежала Андрієва біла сорочка.

Вперше за багато днів не на ній.

Це мало б символізувати прогрес у стосунках із чужою власністю.

Насправді просто вночі було тепло.

Андрій сів.

Марта автоматично натягнула ковдру вище.

Він глянув.

— Після вчорашнього?

— Рефлекс.

— Я все бачив.

— Не все.

— Марто.

— Що?

— Зараз у нас людина в стіні.

— Саме тому я встановлюю пріоритети.

Він засміявся.

— Дуже здорові.

Марта потягнула сорочку з підлоги.

Андрій перехопив її.

— О.

— Що «о»?

— Моя.

— Була.

— У нас змінилися правила власності, пам’ятаєш?

— Пам’ять не власність.

— Сорочка — власність.

— Це ще не доведено.

Він тримав один рукав.

Марта другий.

— Віддай.

— Попроси.

Вона примружилася.

— Андрію.

— Це ім’я, не прохання.

— Дай мені сорочку.

— Для чого?

— Щоб піти дивитися, хто живе в нашій стіні.

— Важлива причина.

Він відпустив.

Марта мало не впала назад на ліжко.

— Ідіот.

— Згода була.

— На передачу сорочки, а не на балет.

Вона натягнула її.

Застебнула три ґудзики.

Подивилася на себе.

— Четвертий?

Андрій:

— Не обов’язково.

Марта повільно повернула голову.

— Ти зараз дуже сміливий.

— Ми в офіційних стосунках.

— Неофіційних.

— Правильно. Ти юридично складна.

Вона кинула в нього подушкою.

Стіна постукала знову.

Цього разу довше.

Тук-тук.

Тук.

Тук-тук-тук.

Марта завмерла.

— Він нервує.

— Або читає наш діалог.

— Дім!

Із вентиляції:

— Я НЕ СТУКАЮ.

— Уже добре.

— Я ТЕЖ ЧУЮ.

— Ще гірше.

Андрій встав.

Одягнув футболку.

Підійшов до стіни.

Поклав долоню.

— Холодна.

Марта:

— Вся?

— Ось тут.

Прямокутник.

Приблизно метр завширшки.

Два заввишки.

Двері.

Без контуру.

Без ручки.

Лише температура.

Марта торкнулася.

Справді.

Стіна була теплою.

Прямокутник — холодним.

Ізсередини знову:

тук.

Марта відсмикнула руку.

— Правило третє.

— Якщо двері відчиняються самі — це рот.

— Але вони ще не відчинилися.

— Тоді не рот.

— Поки.

Андрій:

— Дуже оптимістично.

Марта взяла зі столу олівець.

На стіні написала:

ХТО ТАМ?

Стіна мовчала.

Потім під її написом сам проступив рядок.

Не чорнилом.

Тріщиною в фарбі.

МЕШКАНЕЦЬ.

Марта й Андрій одночасно:

— Який?

Нове слово.

БЕЗ НОМЕРА.

Марта повільно видихнула.

— Ну звичайно.

Андрій:

— У нас таких ще не було.

— Не кажи це з ентузіазмом.

— Я медик. Нові випадки цікаві.

— Я твій новий випадок?

Він оглянув її.

— Дуже.

— Андрію.

— Що?

— Стіна.

— Так.

Тріщина почала формувати контур дверей.

Марта одразу:

— Не відкривати.

— Згоден.

Дім:

— Я ТЕЖ.

Марта підняла голову.

— Тебе не питали.

— Я ВЧУСЯ БРАТИ УЧАСТЬ.

— Не в кожному сімейному рішенні.

— ЦЕ НЕ СІМЕЙНЕ.

Андрій:

— Уже майже.

Марта:

— Не допомагай йому.

Контур завершився.

Ручки не було.

На місці номера — порожня латунна рамка.

Жодної цифри.

Жодного імені.

Із-за дверей чоловічий голос:

— Я чекатиму.

Марта завмерла.

Вона знала цей голос.

Не добре.

Не як Андрія.

Не як Назара.

Не як Сергія.

Інакше.

Глибоко в тілі.

Там, де пам’ять не мала картинки.

Ліфт.

Сім років.

Темний коридор.

Бабуся.

Чоловік, який стояв там, коли Євгенія прийшла укладати угоду.

Той, кого всі називали просто:

Мешканець.

— Це він, — прошепотіла Марта.

— Хто?

— Той, хто уклав угоду з бабусею.

За дверима відповіли:

— Ні.

Пауза.

— Я лише читав умови.

За двадцять хвилин у квартирі 73 знову було більше людей, ніж дозволяла будь-яка розумна санітарна норма.

Оксана прийшла в халаті.

Гнатюк — у тому самому піджаку, в якому, схоже, уже жив.

Сергій приніс каву.

Назар приніс ще каву.

Валентина сказала, що це не сніданок.

Марта відповіла, що після трьох поколінь контрактів із потойбічним архівом кофеїн офіційно є групою продуктів.

Міра прийшла останньою з квартири 74.

На дверях її ім’я вже трималося стабільно.