Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами. Розділ 19. Угода Євгенії

Євгенія Гордієнко підписала угоду о третій годині сімнадцять хвилин ночі.

Марта дізналася про це через двадцять два роки, чотири місяці й приблизно стільки родинних катастроф, скільки нормальній людині вистачило б на три покоління, два алкоголізми й одну дуже прибуткову автобіографію.

Угода лежала на її кухонному столі.

Справжня.

Не копія.

Не малюнок Тараса.

Не метафора Дому.

Не спогад, який міг виявитися перекрученим через чиюсь провину, любов, страх або просто погану здатність людського мозку зберігати подробиці.

П’ять аркушів.

Старий папір.

Чорне чорнило.

Один підпис.

І ще один знак замість підпису другої сторони.

Марта дивилася на нього вже майже десять хвилин.

Знак нагадував двері.

Без ручки.

— Він рухається, — сказала вона.

Андрій стояв за її спиною, поклавши підборіддя їй на плече.

— Що?

— Знак.

— Ні.

— Дивись.

— Я дивлюся.

Марта тицьнула пальцем.

— Ось.

— Він не рухається.

— Щойно був трохи лівіше.

— Марто.

— Що?

— Ти не спала.

— Спала.

— Дві години.

— Це сон.

— Це образа організму.

Вона повернула голову.

Їхні обличчя опинилися надто близько.

Андрій не відступив.

Марта теж.

— Ти зараз збираєшся діагностувати мені галюцинацію через недосип?

— Ні.

— Добре.

— Через недосип, стрес, дим і те, що ти дві години дивишся на контракт із потойбіччям.

— Уже краще.

Його рука лежала на її талії.

Тепла.

Розслаблена.

Надто домашня для ранку, коли на столі лежав документ, яким бабуся колись купила Мартине життя за чужі імена.

Марта опустила погляд.

Андрій відчув.

— Можемо не зараз.

— Ні.

— Це не слабкість.

— Я знаю.

— Не треба читати все за один раз.

— Треба.

— Чому?

Вона мовчала.

Андрій прибрав руку.

Не образившись.

Просто залишив простір.

Саме це останнім часом лякало Марту сильніше за більшість привидів.

Людина, яка не хапається за тебе, коли ти відходиш.

Не перетворює любов на ремінь безпеки, пристебнутий назавжди.

Не каже: «Я знаю, що тобі краще».

А просто стоїть поруч.

Марта повернулася сама.

Притиснулася спиною до його грудей.

— Бабуся теж, мабуть, думала, що треба.

— Що?

— Робити все відразу.

— Можливо.

Вона скосила погляд.

Андрій одразу:

— Вибач. Не знаю.

Марта усміхнулася.

— Ти навчився.

— Болісно.

— Я хороший педагог.

— Ти погрожувала викинути мене в квартиру 35.

— Мотиваційна методика.

— Дуже сучасна.

На столі лежало свідоцтво про смерть Марти.

Поруч — новий акт Другого архіву:

ФАКТ ПОВЕРНЕННЯ ПІДТВЕРДЖЕНО.

І тепер угода.

Три документи.

Народилася.

Померла.

Повернулася.

Марта сказала:

— У мене вже більше документів на існування, ніж у деяких квартир у цьому будинку.

— Зате квартира 73 тебе визнає.

— Вчора визнавала.

— Песимістка.

— Реалістка.

— Сорочку мою досі визнаєш своєю.

Марта подивилася на себе.

Так.

Знову вона.

Біла сорочка Андрія.

Четвертий день.

— Це компенсація.

— За що?

— Емоційні збитки.

— Які я завдав?

— Потенційно.

— Дуже юридично.

— Я тепер спеціалістка.

Він нахилився.

Поцілував її за вухом.

Марта заплющила очі.

— Це хабар?

— Спроба повернути сорочку.

— Невдала.

— Можу посилити.

— Андрію.

— Що?

— У нас за дверима моя мама, мій батько, моя біологічна бабуся, альтернативна версія мене, дитяча версія моєї мертвої бабусі й жінка з 1891 року.

— Я знаю.

— І ти зараз фліртуєш.

— Ми погодили, що це твоя нервова реакція.

— Моя.

— Я адаптуюсь.

Марта не втрималася.

Засміялася.

Потім знову подивилася на угоду.

Сміх закінчився.

— Відкривай, — сказав Андрій.

— Я?

— Тобі адресовано.

— Ні.

Вона показала на перший аркуш.

У верхньому куті було написано:

УГОДА ПРО ПОВЕРНЕННЯ МАРТИ ГОРДІЄНКО.

Нижче дрібніше:

укладена між Євгенією Гордієнко та Стороною, що пам’ятає будинок.

Андрій нахмурився.

— Не Мешканцем.

— Саме.

— Не Домом.

— Саме.

— Не Головою.

— Саме.

— Тоді ким?

Марта:

— Через це всі й прийшли.

У квартирі 73 ніколи не було стільки людей.

Навіть фізично.

Стільці закінчилися на Оксані.

Гнатюк отримав табурет.

Образився.

Сергій сів на підвіконня.

Михайло Левченко, який досі не міг довго залишатися поза 75, стояв біля дверей із таким виглядом, ніби готовий у будь-який момент зникнути назад у маршрут.

Назар і Валентина сиділи поруч на дивані.

Не торкалися.

Але коліна майже стикалися.

Марта помітила.

Нічого не сказала.

Оксана помітила.

Посміхнулася.

Гнатюк теж помітив.

Оксана штовхнула його ліктем ще до того, як він устиг щось сказати.

Перша Марта стояла біля книжкової полиці.

Інша Марта сиділа на підлозі.

Вона нарешті вибрала собі ім’я.

Міра.

Не Марта.

Не «друга».

Не 74.

Не «та, що залишилася».

Міра.

Вона сказала, що не хоче все життя бути доказом того, що хтось колись обрав неправильно.

Марта відповіла, що це найздоровіше речення, яке прозвучало в їхній родині за останні сто років.