Частина ІІІ. Імена на дверях. Розділ 18. Свідоцтво про смерть Марти Гордієнко

Марта померла вдруге о 21:17.

Цього разу без ліфта.

Без падіння.

Без металевої балки під спиною.

Без бабусі, яка кричить у шахту так, ніби смерть можна налякати гучністю.

Без медиків.

Навіть без пристойної драматичної музики.

Вона просто вийшла з душу, загорнула волосся в рушник, одягнула чисту майку, джинси й, після короткої внутрішньої боротьби із совістю, знову натягнула Андрієву білу сорочку.

Точніше, колись білу.

Після пожежі архіву вона пережила прання, але зберегла на лівому рукаві маленьку сіру пляму.

Марта вирішила, що це тепер історична патина.

Андрій назвав це сажею.

Вона пояснила, що реставратори мають право на складніші слова.

Він відповів, що власники сорочок мають право на нову сорочку.

Марта сказала:

— Купиш.

— Собі?

— Мені.

— Я починаю бачити системну проблему.

— Пізно.

Вони стояли в квартирі 73.

У коридорі за дверима вже чекали Назар, Валентина, Ірина й дуже невдоволений фактом власного існування в цій експедиції Володимир Гнатюк.

Гнатюк нікуди не збирався.

Саме тому був одягнений у піджак.

— Я просто проведу до машини, — пояснив він.

Оксана з квартири 70 крикнула:

— Не бреши!

— Я не брешу!

— Ти взяв ключі!

— Від машини!

— У тебе немає машини!

Гнатюк замовк.

Марта визирнула в коридор.

— Володимире.

— Що?

— Навіщо?

— Молоді люди не повинні самі ходити по нічних архівах.

Марта подивилася на Назара.

Потім на Валентину.

Потім на Ірину.

— Нас семеро.

— Саме.

— Із них четверо старші за мене.

— Я про моральний вік.

Оксана:

— Володю!

— Що?!

— Повернися!

Гнатюк почухав перенісся.

— Я тільки подивлюся.

Марта:

— Ви колись «тільки подивилися» на бабусю.

— Це було інше.

— І досі розгрібаємо.

Андрій притулився до дверного косяка.

— Я за те, щоб він ішов.

Марта повернулася.

— Чому?

— Цікаво, скільки ще родинних таємниць він знає.

Гнатюк:

— Небагато.

Валентина:

— Брешеш.

Назар:

— Точно.

Оксана з-за стіни:

— ДУЖЕ!

Марта закрила очі.

— Прекрасно. Ідемо всі.

Гнатюк задоволено поправив піджак.

— Я знав, що переконаю.

— Ви нікого не переконали.

— Результат важливіший.

І саме в цей момент у двері постукали.

Тричі.

Не квартира 74.

Не Дім.

Не забутий.

Звичайно.

Марта відчула це одразу.

Звичайний людський стукіт.

Саме тому він налякав її сильніше.

Андрій теж напружився.

— Чекаємо когось?

— Я взагалі вже нікого не чекаю.

— Відкриємо?

Марта подивилася.

Третє правило стосувалося дверей, що відчиняються самі.

Ці не відчинилися.

— Так.

Андрій став збоку.

Марта повернула замок.

За дверима нікого.

На підлозі лежав конверт.

Коричневий.

Старий.

Із печаткою.

Без адреси.

Тільки:

МАРТІ ГОРДІЄНКО

— Не повне ім’я, — сказав Андрій.

— Знаю.

— Не бери голими руками.

— Я теж знаю.

— Просто…

— Андрію.

— Мовчу.

Марта присіла.

Край конверта був темний.

Обпалений.

Ірина підійшла.

Обличчя змінилося.

— Не відкривай.

Марта повільно підняла голову.

— Ви знаєте.

— Так.

— Що там?

Ірина мовчала.

Марта простягнула їй конверт.

— Тоді відкривайте ви.

Ірина не взяла.

— Не можу.

— Чому?

— Він адресований тобі.

— Це папір.

— У Другому архіві адресат важливий.

— Ми ще навіть не в Другому архіві.

Ірина:

— Схоже, він уже прийшов до нас.

Назар підійшов.

— Печатка.

Валентина побачила.

Зблідла.

— Ні.

Марта:

— Мамо.

— Не відкривай.

— Ти теж знаєш?

— Ні.

— Тоді?

Валентина дивилася на конверт.

— Пам’ятаю такий.

— Звідки?

— Після твоєї смерті.

Слова впали.

Без містики.

Просто.

Марта дивилася на матір.

— Після шахти.

Валентина кивнула.

— Бабуся принесла.

— Що?

— Документ.

Марта вже знала.

Звичайно.

Конверт розірвала сама.

Ірина тихо вилаялася.

Андрій не зупиняв.

Бо вже навчився.

Всередині був аркуш.

Щільний.

Пожовклий.

Офіційний.

Печатка.

Номер.

Дата.

Марта прочитала перший рядок.

І світ став дуже тихим.

Не як у Кімнаті без звуків.

Гірше.

Бо всі звуки лишилися.

Холодильник.

Ліфт.

Чиїсь кроки поверхом нижче.

Гнатюк важко дихав.

Андрій сказав:

— Марто?

Вона почула.

Але ніби далеко.

На папері було:

СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ

Нижче:

Марта Гордієнко.

Дата смерті.

Двадцять два роки тому.

Їй сім.

Причина:

травми, несумісні з життям, отримані внаслідок падіння в шахту ліфта.

Місце смерті.

Цей будинок.

Ця адреса.

Марта читала.

Ще раз.

Іще.

Не могла перестати.

Валентина тихо:

— Доню.

Марта підняла руку.

— Ні.

— Марто…

— Секунду.

Найдивнішим було не побачити власну смерть.

Вона вже знала.

Медики двадцять сім хвилин намагалися повернути її.

Потім перестали.

Євгенія уклала угоду.