Частина ІІІ. Імена на дверях. Розділ 17. Пожежа в архіві

Пожежа почалася з запаху яблук.

Марта саме тому спершу не злякалася.

Яблука для її родини пахли не небезпекою.

Вони пахли Валентиною.

Суботнім пирогом.

Корицею.

Дитинством, яке з кожним новим розділом її життя виявлялося дедалі менш надійним джерелом історичної інформації.

Тому, коли о 19:04 квартира 70 раптом наповнилася солодким ароматом печених яблук, Марта лише підняла голову від альбому Тараса.

— Мама?

Валентина не відповіла.

Її тут не було.

Інша Марта теж.

Софія мовчала за блакитними дверима.

А справжня власниця Першого Будинку — жінка з 1891 року, яка щойно заявила, що їй нарешті повернули ім’я, — зникла так само швидко, як з’явилася.

Що для цієї родини вже вважалося майже ввічливою формою завершення розмови.

Андрій стояв біля вікна й саме намагався переконати Назара, що не кожен чоловік, який дивиться на його доньку довше двох секунд, автоматично має намір зруйнувати їй життя.

Назар відповідав, що статистика родини Гордієнків не дозволяє йому бути настільки оптимістичним.

Марта вже збиралася втрутитися, коли запах яблук змінився.

Кориця зникла.

Залишився дим.

Справжній.

Гіркий.

Гарячий.

— Стоп, — сказала вона.

Усі замовкли.

Сергій вдихнув.

Він упізнав першим.

Обличчя стало білим.

— Горить.

Оксана підвелася.

— Де?

Гнатюк, який після останніх подій вирішив, що коньяк треба тримати ближче до серця й тому буквально поклав пляшку у внутрішню кишеню піджака, подивився на стелю.

— Не тут.

Тарас уже відкривав альбом.

— В архіві.

Марта відчула холод.

— Якому?

Хлопчик не відповів.

Намалював.

Велика кімната.

Полиці.

Папки.

Старі книги.

Палаюча стіна.

І посеред вогню — двері з цифрою 0.

Назар різко:

— Під кімнатою нуль.

Ірина, яка стояла у дверях і досі виглядала так, ніби будь-яке надприродне лихо можна зупинити правильним протоколом та людиною в добре випрасуваній сорочці, зблідла.

— Ні.

Марта:

— Що там?

Ірина вже діставала телефон.

— Основний архів ключників.

— Той, який не у вашій лабораторії?

— Це копії.

— Чудово.

— Основні записи нижче.

— Які саме?

Ірина подивилася.

— Усі.

— «Усі» — дуже погане слово у вашому виконанні.

— Імена ключників. Зниклі. Повернуті. Запити на стирання. Угоди. Старі маршрути. Перші схеми Дому.

Назар:

— І журнал до журналу.

Марта:

— Що?

— Резервний реєстр.

— Звичайно. Бо якщо є один проклятий архів, треба зробити резервний проклятий архів.

Гнатюк:

— Це правильний підхід до даних.

Усі подивилися.

Він знизав плечима.

— Я жив із Євгенією. Щось засвоїв.

Оксана:

— Не те, що треба.

З підлоги долинув глухий удар.

Будинок здригнувся.

Світло моргнуло.

Тарас перевернув сторінку.

Полум’я на малюнку стало більшим.

— Хтось підпалив, — сказав він.

Марта:

— Дім?

Тарас похитав головою.

— Людина.

Ірина:

— Старе крило.

Назар:

— Лев?

— Може бути.

Марта підняла палець.

Ірина:

— Добре. Один із них.

— І що вони хочуть?

— Знищити імена.

Марта перестала дихати.

Ірина:

— Після нового правила брехня більше не може стерти людину.

— Знаю.

— Але якщо знищити всі матеріальні зв’язки…

— Людина не зникне.

— Не одразу.

Назар зрозумів.

— Стане важче повернути.

Ірина кивнула.

— Якщо немає живої пам’яті, архів був останнім мостом.

Марта подивилася на Тараса.

— Скільки людей?

Хлопчик гортав.

Сторінки самі малювали полиці.

Тисячі папок.

— Дуже багато.

— Число.

— Не бачу.

Максим підійшов до сина.

— Не тисни.

Марта:

— Не тисну.

— У тебе голос.

— У мене завжди такий голос.

Андрій:

— Це правда.

Марта глянула.

— Не допомагай.

— Я підтримую фактами.

Вона знову подивилася на малюнок.

Вогонь ішов не зверху.

Знизу.

По полицях.

Наче хтось підпалив не папір.

Саму пам’ять.

— Треба вниз.

Андрій:

— Разом.

Назар:

— Я йду.

Сергій:

— Я теж.

Ірина:

— Ні.

Усі повернулися.

— Там автоматичне гасіння.

Марта:

— Воно працює?

— Мало б.

— Це не відповідь.

— Поки не спрацювало.

— Тоді воно не працює.

Ірина:

— Вода може знищити записи.

Марта:

— А вогонь?

— Теж.

— Неймовірно корисна система.

Ірина стиснула щелепи.

— Архів був зроблений так, щоб пережити звичайну пожежу.

— А незвичайну?

— Ніхто не планував.

— У вас архів під проклятим будинком, що їсть імена, а ви не планували незвичайну пожежу?

Сергій тихо:

— Справедливо.

Ірина:

— Це було до мене.

Марта:

— У вас ця фраза як корпоративний девіз.

Андрій взяв її за руку.

— Фокус.

Вона видихнула.

Правильно.

Гнів корисний.

Але вогонь не цікавиться, наскільки переконливо ти сперечаєшся з керівництвом.

— Маршрут.

Ірина:

— Через кімнату нуль.

— Ні.

— Іншого немає.

— Є завжди.

Назар:

— Не цього разу.

Марта подивилася на нього.

— Ти знаєш?

— Я був.

— Коли?

— До 61.

— І знову не сказав.

Назар зітхнув.

— Так.