Частина ІІІ. Імена на дверях. Розділ 16. Голова будинку

Таймер стояв на одиниці.

00:00:01

Одна секунда до того, як протокол «Тиша» мав стерти пам’ять про ключників.

Одна секунда, яка тривала вже одинадцять хвилин.

Марта дивилася на екран і дедалі більше підозрювала, що час теж виявився мешканцем їхнього будинку: не платить внески, робить що хоче й категорично відмовляється пояснювати, чому ліфт знову не працює.

— Він точно зупинився? — запитав Андрій.

Максим стояв біля дверей квартири 70 й не зводив очей із таймера.

— Не зупинився.

— А?

— Чекає.

— Чого?

— Останнього ключника.

Марта подивилася на намальовані в альбомі Тараса двері.

Сорок одна світилася.

Сорок друга була темною.

На ній:

ЄВГЕНІЯ

А поруч, наче хтось вирішив, що родинних травм недостатньо для повноцінного ранку, стояли маленькі блакитні двері з двома дитячими табличками.

На першій:

ЄВГЕНІЯ

На другій проступило:

СОФ…

Перша Марта тримала долоню на табличці, не дозволяючи імені дописатися.

— Забери руку, — сказала Марта.

— Ні.

— Це не прохання.

— А звучало дуже демократично.

— Я тренуюся.

— Погано.

Марта зробила крок.

Перша притиснула руку сильніше.

— Не називай її.

— Софію?

У кімнаті зник звук.

Не поступово.

Одразу.

Марта бачила, як Андрій щось сказав, але не почула навіть видиху.

Максим кинувся до Тараса.

Лариса схопила сина.

Назар різко обернувся до стіни.

Перша Марта дивилася на Марту з виразом «я попереджала», що було особливо дратівливо, коли ця людина технічно була іншою версією тебе.

Марта повільно повторила губами:

— Софія.

Тиша стала густішою.

Не відсутністю звуку.

Присутністю чогось.

Підлога під ногами завібрувала.

Блакитні двері здригнулися.

На другій табличці дописалося:

СОФІЯ

Із-за дверей хтось постукав.

Один раз.

Потім другий.

Потім третій.

Марта простягнула руку.

Перша схопила її.

— Ні, — сказала вона.

Дивно.

Її голос Марта почула.

Не вухами.

Всередині голови.

— Ти можеш говорити?

— Тут — так.

— Чому?

— Бо частина мене належить Тиші.

— А частина Софії?

Перша зблідла.

— Ні.

— Ти її знала.

— Так.

— Євгенія її стерла.

— Так.

— Чому?

Перша Марта подивилася на блакитні двері.

— Бо Софія першою почула Голову будинку.

Марта мовчала.

Незручність фрази була така велика, що навіть беззвучний Андрій підняв брови.

— Кого?

— Голову будинку.

Марта прикрила очі.

— У нас уже є Дім, Мешканець, Архів, Перша, Тиша, сімдесят п’ять ключників, інша я, квартира 74 і таємна організація, яка продає забуття.

Перша мовчала.

— І тепер ти кажеш, що є ще якийсь Голова будинку?

— Так.

— Чудово.

Марта повернулася до Андрія.

Його губи рухнули:

— Я нічого не чую.

Вона підійшла.

Взяла його долоню.

Написала пальцем:

Я ЧУЮ ПЕРШУ.

Він нахмурився.

ЧОМУ? — написав на її руці.

Марта показала на голову.

— Тут.

Він не почув.

Але зрозумів.

Поглядом запитав:

НЕБЕЗПЕЧНО?

Марта подумала.

Написала:

ЗВИЧАЙНО.

Андрій закотив очі.

Потім пальцем:

ТОДІ Я ПОРУЧ.

Вона дивилася на його руку.

Навіть після всього ця проста фраза працювала краще за більшість містичних правил.

Марта підняла його долоню й поцілувала.

Андрій усміхнувся.

Перша Марта:

— Зараз?

Марта озирнулася.

— Ти теж?

— Я двадцять років сиділа з Валентиною. Знаєш, скільки разів вона питала, чи в тебе хоч хтось з’явиться?

— Мама обговорювала моє особисте життя з іншою версією мене?

— Постійно.

— Господи.

— Його тут…

— Знаю.

Марта повернулася до блакитних дверей.

— Розповідай про Голову.

Перша не поспішала.

— Спочатку це була людина.

— Уже краще.

— Ні.

— Звичайно.

— Будинок завжди потребував когось, хто знає мешканців.

— Консьєржа?

— Старше.

— Управдома?

— Ближче.

— Голову будинкового комітету?

Перша подивилася на Гнатюка.

Він нічого не чув, але чомусь відчув погляд.

Показав на себе.

Марта похитала головою.

— Не він?

— Він був офіційною головою.

— А справжньою?

— Ні.

— Тоді хто?

Перша:

— Той, у кого були всі ключі.

Марта згадала малюнок Тараса.

Сивий чоловік.

Робоча куртка електрика.

Зв’язка ключів.

Бирка:

СЕРГІЙ

Батько Сергія.

— Левченко.

Перша кивнула.

— Батько Сергія.

— Він Голова будинку?

— Був.

— І зараз?

— Не знаю.

Марта примружилася.

— Ще раз скажеш «не знаю» — я…

— Удариш свою альтернативну версію?

— Психологічно складно, але готова.

Перша майже усміхнулася.

— Голова — не ім’я людини.

— Посада.

— Функція.

— Ненавиджу функції.

— Знаю.

— Що робить?

— Пам’ятає, хто живе в будинку.

— Все?

— Не квартири.

— А?

— Зв’язки.

Марта перестала жартувати.

— Родини.

— Так.

— Хто кому батько.

— Так.

— Хто кого любить.

— Іноді.

— Хто кого ненавидить.

— Значно краще.