Частина ІІІ. Імена на дверях. Розділ 14. Страх Сергія Левченка

Сергій Левченко відмовився йти до квартири 35.

Він повідомив про це тричі.

Перший раз — спокійно.

Другий — голосніше.

Третій — стоячи посеред кухні квартири 70 з кухонним ножем у руці.

Ніж, щоправда, використовувався для ковбаси.

Проте в ситуації, коли чоловік, який двадцять два роки провів між поверхами, дивиться на стару карту будинку й каже: «Я туди не піду», навіть ковбасний ніж набуває певної дипломатичної ваги.

Марта сиділа за столом.

Перед нею лежала карта зниклих квартир.

Маршрут до квартири 61 світився тонкою золотавою лінією:

73 → 46 → 57 → 35 → 61.

Перші дві точки Марта ще могла списати на звичайну для їхнього будинку маячню.

А от коли Сергій побачив число 35, чашка випала з його рук.

Не красиво.

Без драматичного уповільнення.

Просто впала на підлогу й розбилася.

А Сергій став білим.

— Не піду, — повторив він.

Марта подивилася на Андрія.

Той стояв біля вікна зі схрещеними руками.

Обличчя вже мало вираз парамедика, який бачить пацієнта з очевидними симптомами, але пацієнт запевняє, що «просто трохи втомився».

— Тату, — сказав Андрій.

— Ні.

— Я ще нічого не запропонував.

— Знаю тебе.

— Ми знайомі після повернення менше двох діб.

— Я тебе виховував вісім років. Цього вистачило.

— Ти пропустив основну частину характеру.

— Сумніваюся.

Марта підняла руку.

— Я теж хочу офіційно повідомити, що не збираюся тебе змушувати.

Сергій підозріло примружився.

— Тобто?

— Тобто ти можеш залишитися.

— От і добре.

— А ми підемо без тебе.

— Ні.

Марта усміхнулася.

— О.

Оксана Михайлівна, яка сиділа на дивані з чаєм, видихнула:

— Почалося.

Сергій поклав ніж.

— Ви не підете в 35-ту.

— Чому?

— Бо її немає.

Марта подивилася на карту.

— Карта не згодна.

— Карта хлопчика, якому одинадцять.

Із сусідньої кімнати почувся ображений голос Тараса:

— Мені майже дванадцять!

Сергій:

— Це все змінює.

Тарас:

— Я чув сарказм.

— Молодець.

Марта постукала пальцем по цифрі 35.

— У 1984 році квартира була.

Сергій мовчав.

— У ній сталася пожежа.

Мовчання.

— Після цього квартиру стерло з плану.

Сергій дивився у вікно.

— Ти був тоді в будинку.

— Мені було п’ятнадцять.

— Ти щось пам’ятаєш.

— Ні.

— Брешеш?

— Так.

Оксана підняла брову.

Марта:

— Принаймні прогрес.

Сергій різко:

— Не смішно.

— Я й не сміюся.

— Ти все перетворюєш на жарт.

Марта замовкла.

Сергій одразу пожалкував.

Це було видно.

— Марто…

— Нормально.

— Я не…

— Кажи.

— Що?

— Що пам’ятаєш.

Він похитав головою.

— Ні.

Андрій підійшов.

— Тату.

— Ти теж не починай.

— Саме почну.

— Я тебе двадцять два роки не бачив, а ти вже командуєш.

— Це сімейне.

Марта тихо:

— Оце точно.

Сергій подивився на сина.

Довго.

— Ти не пам’ятаєш тридцять п’яту, — сказав він.

— Ні.

— І добре.

— А ти пам’ятаєш.

— Частково.

— Що там було?

Сергій не відповів.

Андрій сів навпроти.

— Пам’ятаєш, що ти сказав мені у 82-й?

— Багато чого.

— Що страх не завжди говорить правду.

Сергій засміявся без радості.

— Тепер використовуєш мої слова проти мене.

— Дуже економно.

Марта:

— Я теж так роблю.

Сергій подивився на обох.

— Ви дратівливо підходите одне одному.

Оксана:

— Це ми вже встановили.

Марта:

— Бабусю.

— Мовчу.

Сергій відсунув стілець.

Сів.

Дивився на карту.

— У тридцять п’ятій не було пожежі.

Марта перестала дихати.

— Але Гнатюк…

— Володя пам’ятає те, що всі пам’ятали.

— Тобто?

— Дим був. Пожежники були. Стіни чорні. Двоє людей отримали опіки.

— Але?

Сергій провів долонею по обличчю.

— Вогонь почався після.

— Після чого?

— Після дверей.

У кімнаті стало тихо.

Тарас вийшов із альбомом.

Сергій побачив його.

— Ти мав бути в іншій кімнаті.

— Мені цікаво.

— Це не аргумент.

Тарас:

— Ви самі в п’ятнадцять полізли в квартиру, якої не було.

Сергій завмер.

Марта повільно повернула голову до хлопчика.

— Тарасе.

— Що?

— Звідки?

Він показав сторінку.

Малюнок.

Двоє підлітків біля дверей.

Один — молодий Сергій.

Другий — незнайомий хлопець.

На дверях:

Сергій встав так різко, що стілець упав.

— Закрий.

Тарас:

— Чому?

— ЗАКРИЙ!

Лариса прибігла з коридору.

— Що сталося?

Тарас мовчки зачинив альбом.

Сергій важко дихав.

Марта вже знала.

Не все.

Але достатньо.

— Там був хтось із тобою.

Сергій стиснув кулаки.

— Ні.

— На малюнку двоє.

— Альбом помиляється.

Тарас:

— Ні.

— Тарасе, — сказала Марта.

Хлопчик замовк.

Сергій подивився на підлогу.

— Його звали Діма.

Андрій:

— Хто?

— Дмитро Савенко.

Ім’я ніби змінило повітря.

Карта на столі здригнулася.

Біля квартири 35 з’явилася тонка лінія.

Потім напис:

ДМИТРО.

Сергій відступив.

— Ні.

Марта:

— Ти його пам’ятаєш.

— Тепер.

— Хто він?

— Друг.

— Що сталося?