Частина ІІІ. Імена на дверях. Розділ 13. Карта зниклих квартир

О сьомій ранку в будинку зникла квартира 46.

Не мешканці.

Не меблі.

Не документи.

Квартира.

Цілком.

Двері залишилися.

Номер теж.

За дверима — цегляна стіна.

Господар квартири, Віталій Петрович, стояв у коридорі в капцях, сімейних трусах і футболці з написом про риболовлю, тримав у руці чашку кави й дивився на цеглу так, ніби та особисто порушила його конституційні права.

— У мене там дружина, — сказав він.

Марта, яка стояла поруч у чужій білій сорочці, джинсах і з обличчям людини, котра за останню ніч бачила більше дверей, ніж хотіла б за все життя, уточнила:

— За стіною?

— Була.

— Ви впевнені?

Віталій Петрович повільно повернув голову.

— Ми одружені тридцять два роки.

— Це не відповідь на питання.

— Що значить «не відповідь»?!

— У цьому будинку люди іноді пам’ятають дружин, яких ніколи не було, і забувають чоловіків, які рятували дітей у шахтах. Тому тепер я уточнюю все.

— Моя дружина є!

— Добре. Ім’я?

— Тамара.

— Повне не називайте.

— Чому?

— Довго пояснювати.

— Ви знущаєтеся?

— У мене сьогодні ще не було кави. Якби знущалася, було б набагато гірше.

З-за цегляної стіни почувся стукіт.

Три рази.

Віталій Петрович зблід.

— Тамаро?

Марта схопила його за руку.

— Не відповідайте.

— Це моя дружина!

— Саме тому.

З-за стіни:

— Віталіку!

Чоловік рвонувся до дверей.

Андрій, який стояв трохи далі й розмовляв із Оксаною, миттєво опинився поруч.

— Не чіпайте стіну.

— Там моя жінка!

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш!

Андрій подивився на Марту.

Вона одразу зрозуміла.

Це було майже дратівливо.

Люди не повинні так швидко вчитися читати одне одного. Це створювало небезпечну ілюзію функціональних стосунків.

— Пам’ять, — сказала вона.

— Так.

Віталій Петрович:

— Ви можете говорити людською мовою?

Марта:

— Розкажіть щось про Тамару, чого немає в документах.

— Що?

— Будь-що.

— Вона моя дружина!

— Це є у свідоцтві про шлюб.

— Ви що, з податкової?

— Гірше.

Зі стіни знову постукали.

— Віталіку!

— Швидко, — сказав Андрій.

Чоловік розгублено подивився.

— Вона…

Затнувся.

— Що?

— Хропе.

Марта:

— Прекрасно.

— Що прекрасного?!

— Справжня пам’ять рідко починається з компліментів.

Андрій ледь усміхнувся.

— Ще.

— Вона ненавидить, коли я кажу, що хропе.

— Ідеально.

— Це все?

— Ще.

— Вона… коли сердиться, переставляє банки в холодильнику.

Марта:

— Навіщо?

— Не знаю!

— Саме така інформація нам і потрібна.

— А ще ховає цукерки в коробці від гречки.

З-за стіни:

— Брешеш! Ти сам їх там ховаєш!

Віталій Петрович заплакав.

Марта підняла руку.

— Тамара хропе, коли спить на спині, переставляє банки в холодильнику, коли сердиться, і знає, що цукерки лежать у коробці від гречки.

Цегла затремтіла.

Одна цеглина впала.

Потім друга.

Стіна не розсипалася.

Вона відступила.

Наче її тягнули назад у глибину квартири.

Через кілька секунд за дверима знову був передпокій.

Тамара стояла там у халаті й тримала сковорідку.

— Віталіку!

Чоловік кинувся.

Жінка вдарила його сковорідкою по плечу.

— Ти чого двері заклав?!

— Я?!

— А хто?!

— Будинок!

— Знову на будинок усе спихнув!

Марта дивилася.

Андрій тихо сказав:

— Справжня.

— Без сумнівів.

Тамара побачила їх.

— А ви хто?

Марта:

— Ніхто.

— Дуже підозріла відповідь.

— У нас сьогодні такий день.

Тамара перевела погляд на сорочку Марти.

Потім на Андрія.

Потім знову на Марту.

— А.

Марта одразу:

— Не «а».

— Я нічого.

— Ваше обличчя.

Андрій закашлявся.

Тамара усміхнулася.

— Молодці.

— За що?!

— Життя коротке.

Віталій Петрович:

— Тамаро!

— Що?

— У нас квартира щойно зникла!

— Тим більше.

Марта відчула, як щоки стають теплішими.

— Ми працюємо.

Тамара подивилася на Андрія.

— Я бачу.

— Мамо рідна, — прошепотіла Марта.

Андрій тихо:

— Мені вона подобається.

— Не смій.

— Уже.

Десь поверхом вище закричали.

Усі перестали усміхатися.

— Наступна, — сказала Марта.

І побігла до сходів.

Бо квартира 46 була лише першою.

До дев’ятої ранку зникли ще сім.

Квартира 12 зникла разом із дверима.

На її місці виявилася ніша з телефонним апаратом 1983 року.

Квартира 31 перетворилася на кухню без стін, що висіла посеред сходового майданчика.

У 57-й з’явилися двоє людей, які обоє стверджували, що прожили там усе життя.

Один із них помер у 1996 році.

Другий купив квартиру у 2014-му.

Обидва мали документи.

Обидва мали ключі.

Ключі працювали.

Квартира реагувала на кожного.

Коли заходив перший, на стінах з’являлися килими, сервант і телевізор «Електрон».

Коли заходив другий — ламінат, біла кухня й безглузда декоративна стіна з цегли, яку Марта оцінила як окремий злочин проти реставрації.

Обидва чоловіки ненавиділи ремонт іншого.

Це, принаймні, об’єднувало покоління.

На четвертому поверсі двері 38-ї почали рухатися вздовж стіни.

Повільно.

Як равлик.

Мешканці ходили за ними коридором із речами.

— Стояти! — кричав господар.

Двері не реагували.