Частина ІІ. Ціна повернення. Розділ 12. Перша брехня бабусі

Будинок, якого не існувало, мав вестибюль.

Марта очікувала чого завгодно.

Безодні.

Кривавого коридору.

Сотень рук зі стін.

Можливо, навіть рецепції з дуже втомленою жінкою, яка повідомила б, що заселення після смерті відбувається лише за паспортом і довідкою про відсутність живих родичів.

Але не вестибюль.

Світлий.

Величезний.

І майже красивий.

Підлога складалася з плит різного кольору, ніби хтось зібрав її з уламків тисяч квартир. Тут була радянська коричнева кахля, там — сучасний білий керамограніт, далі — дерево, потертий лінолеум, мозаїка, камінь, навіть шматок старої підлоги з намальованою дитиною сонячною квіткою.

Стеля губилася в молочно-білому тумані.

Звідти звисали люстри.

Сотні.

Кришталеві.

Латунні.

Пластикові.

Лампи без абажурів.

Один голий патрон.

Нічник у формі місяця.

Усі світили.

Ніби Дім зібрав освітлення з кімнат, які більше нікому не були потрібні.

Попереду стояла стійка.

Справжня рецепція.

Марта зупинилася.

— Я пожартувала про це в голові.

Андрій стояв поруч.

— Про що?

— Про рецепцію.

— Ти вже почала жартувати подумки окремо від мене?

— У мене багате внутрішнє життя.

— Це мене тривожить.

За стійкою нікого не було.

На дерев’яній поверхні лежав дзвінок.

Старомодний.

Латунний.

Поряд табличка без напису.

— Не дзвони, — сказав Андрій.

Марта вже тягнулася.

— Я ще нічого.

— Твоє обличчя.

— Усі читають моє обличчя.

— Воно дуже голосне.

Марта забрала руку.

— Добре.

Дзвінок задзвонив сам.

Дзінь.

У величезному просторі звук розійшовся далеко.

По балконах.

Сходах.

Галереях.

Мільйонах дверей.

Будинок відповів.

Не голосом.

Кроками.

Тисячі людей одночасно рушили десь за стінами.

Марта відчула, як Андрій сильніше стиснув її долоню.

— Ти теж чув?

— Так.

— Оптимістична частина мене каже, що це гості.

— А реалістична?

— Що ми щойно натиснули кнопку виклику всіх померлих у світі.

— Ти не натискала.

— Технічна деталь.

Позаду них чорні двері, через які вони ввійшли, залишалися відчиненими.

На сходинці 73 стояла Перша Марта.

Вона не заходила.

— Чого стоїш? — запитала Марта.

Перша похитала головою.

— Не можу.

— Ти ж Архів.

— Саме.

— І?

— Архів не входить у Дім.

— Чому?

— Я межа.

— Дуже зручно.

— Ні.

Марта глянула на Андрія.

— Ти можеш повернутися.

— А ти?

— Я вже тут.

— Це не відповідь.

— Ти дуже прискіпливий.

— Професійне.

— Парамедики прискіпливі?

— До людей, які постійно намагаються померти.

— Це було двічі.

Перша Марта:

— Тричі.

Марта повернулася.

— Ми домовлялися не допомагати.

— Не домовлялися.

— Тоді зараз домовляємося.

Перша усміхнулася.

— Ви будете сперечатися весь час?

Андрій:

— Так.

— Добре.

— Чому?

— Дім не любить людей, які говорять одне одному правду.

Марта підняла брову.

— Зате обожнює брехню?

Перша перестала усміхатися.

— Так.

Десь у вестибюлі відчинилися двері.

Одні.

Звичайні.

Зелені.

Марта впізнала їх.

Двері технічної кімнати.

Ті, через які Гнатюк побачив Євгенію.

На них тепер висіла металева цифра:

1.

— Ось, — сказала Перша.

— Що?

— Перша брехня.

Марта дивилася.

— Чия?

Перша не відповіла.

Не треба було.

— Бабусі.

Перша кивнула.

Андрій:

— Євгенії?

— Так.

Марта відчула дивну порожнечу.

— Я думала, вже знаю її брехню.

— Яку?

— Що мама загинула в аварії.

Перша:

— Це була далеко не перша.

— Звичайно.

Марта зітхнула.

— Якщо є чемпіонат із родинних таємниць, ми вже в плей-оф.

Андрій:

— Фінал.

— Не накликай.

Зелені двері відчинилися.

Самі.

Третє правило.

Марта й Андрій одночасно відступили.

— Рот, — сказала вона.

Перша:

— Тут усі двері — роти.

— Це зовсім не допомагає.

— Але не всі їдять.

— Значно краще.

За дверима була кімната.

Маленька.

Лікарняна.

Залізне ліжко.

Біле покривало.

Крихітне вікно.

Стілець.

На ліжку лежало немовля.

Оксана сиділа поруч.

Молода.

Ледь старша за Марту.

Обличчя мокре від сліз.

Біля вікна стояла Євгенія.

Теж молода.

Не бабуся.

Не та владна жінка, яка вміла одним поглядом змусити сусіда винести сміття й перепросити перед контейнером.

Звичайна молода жінка.

Перелякана.

— Валентина, — прошепотіла Марта.

Немовля ледь дихало.

Оксана тримала маленьку руку.

— Це та ніч, — сказала Перша.

— Коли мама мала померти?

— Так.

Марта зробила крок до дверей.

Андрій:

— Обережно.

— Я знаю.

— Ти завжди це кажеш перед тим, як зробити навпаки.

— Традиція.

Вони переступили поріг.

Світло змінилося.

Запах лікарні.

Хлор.

Ліки.

Молоко.

Старе дерево.

Відчуття було настільки реальним, що Марта інстинктивно втягнула живіт.

Євгенія їх не бачила.

Оксана теж.

Спогад.

Або кімната брехні.

У цьому домі різниця ставала дедалі більш академічною.

Молода Оксана шепотіла:

— Вона холодна.