Частина ІІ. Ціна повернення. Розділ 11. Сходи для тих, кого забули

У залі стояло сорок три людини.

Марта порахувала двічі.

Не тому, що цифра мала щось змінити.

Просто мозок, коли не знає, як реагувати на кілька десятків людей, відданих за твоє життя, починає займатися арифметикою. Це дешевший захисний механізм, ніж істерика, і менш незручний для присутніх.

Сорок три.

Не тридцять.

Не «можливо, сорок», як казав Гнатюк.

Сорок три людини.

Двадцять дві жінки.

Шістнадцять чоловіків.

Четверо дітей.

І один старий, стать якого Марта не стала визначати, бо в конкретний момент це здавалося дивним проявом бюрократичної допитливості.

Усі дивилися на неї.

Ніхто не усміхався.

За спиною Марти стояли Андрій, Оксана, Гнатюк і Тарас.

Лариса залишилася в квартирі 73, що було правильним рішенням хоча б тому, що хтось у цій історії мав поводитися так, ніби поліція, пожежники й здоровий глузд іще існують.

Сергій теж не пішов.

Після повернення до дружини його нове сімейне життя тривало приблизно сім годин, перш ніж син зателефонував і сказав:

— У нас відчинилися ще одні двері.

На що Сергій відповів:

— Я навіть не встиг посваритися з матір’ю нормально.

Але залишився вдома.

Бо Валентина через двері чітко заборонила йому заходити.

А якщо вже жінка, яку двадцять чотири роки вважали мертвою, дає пораду щодо потойбічної безпеки, її краще не ігнорувати.

Гнатюк, на жаль, пішов.

Його двері.

Його провина.

Його Євгенія.

І тепер він стояв ліворуч від Марти, зблідлий, із таким виразом обличчя, ніби нарешті усвідомив, що роман із бабусею може закінчитися не ревнивим чоловіком, а сорока трьома привидами й бухгалтерією потойбіччя.

Євгенія стояла попереду.

Не серед жертв.

Окремо.

Марта помітила це одразу.

— Чому ти не з ними? — запитала вона.

Бабуся усміхнулася.

— Я не жертва.

— Це ти зараз дуже ризиковано сформулювала.

— Знаю.

Перша жінка з натовпу зробила крок.

Марта її впізнала.

Не обличчя.

Ім’я.

Лідія Орел.

Було в чорному зошиті.

Було під шпалерами.

Було серед тих, кого називали, щоб закрити Архів.

Лідії було років сорок п’ять.

На ній пальто старого фасону, мокре по краях.

Волосся прилипло до щік.

Вона дивилася на Марту спокійно.

Це було гірше за ненависть.

— Ти Марта? — запитала Лідія.

Марта хотіла відповісти.

Правило.

Повне ім’я не називати.

— Так.

— Та сама?

— Схоже.

— Через яку нас забрали?

Марта мовчала.

Євгенія:

— Не через неї.

Лідія навіть не глянула на стару.

— Я не тебе питаю.

Марта ковтнула.

— Частково через мене.

Андрієва рука торкнулася її спини.

Ледь.

Не зупинити.

Просто нагадати: він тут.

— Ні, — сказала Лідія. — Або через тебе, або ні.

— Я була дитиною.

— Це теж не відповідь.

Марта відчула, як усередині піднімається знайоме бажання сховатися за сарказмом.

Сказати щось гостре.

Влучне.

Зручне.

Не сказала.

— Моє життя стало причиною угоди, — відповіла вона. — Я не просила вас забирати. Але я жила після того, як вас забрали.

Лідія кивнула.

— Так краще.

Позаду неї чоловік років тридцяти п’яти сказав:

— А ти знала?

— До цього тижня — ні.

— Тепер знаєш.

— Так.

— І що?

Марта не зрозуміла.

— Що «і що»?

— Житимеш далі?

Тиша.

Андрій напружився.

Марта відчула.

Це було саме питання, яке Перша обіцяла.

Вибір.

Себе.

Чи варте її життя всіх цих людей?

— Я не знаю, — сказала Марта.

Чоловік усміхнувся.

Без радості.

— Принаймні чесно.

Дитина в натовпі запитала:

— А мене пам’ятаєш?

Марта подивилася.

Дівчинці було років дев’ять.

Дві косички.

Червона кофта.

Великі очі.

— Ім’я?

— Яна.

— Прізвище?

Дівчинка відкрила рот.

Євгенія різко:

— Не треба.

Дитина подивилася на неї.

— Чому?

— Повне ім’я тут може…

— Ти вже забрала моє ім’я один раз.

Євгенія замовкла.

У залі стало ще холодніше.

Марта повернулася до бабусі.

— Ти забирала дітей?

— Не так.

— Це твоя улюблена фраза.

— Марто.

— Не називай мене так, ніби я знову семирічна.

Євгенія опустила очі.

— Діти не були платою.

— Тоді чому вони тут?

Лідія відповіла замість:

— Ми не всі її жертви.

Марта завмерла.

— Що?

— Деякі були до неї.

Оксана зробила крок.

— До Євгенії?

— Так.

— Скільки?

Жінка з натовпу:

— Хто рахував?

Старий чоловік:

— Архів.

Тарас тихо:

— Сорок три тут. Але в альбомі більше.

Усі подивилися.

Він уже тримав альбом відкритим.

Марта:

— Скільки?

— Сходи вниз.

— Які сходи?

— Зараз будуть.

Підлога затріщала.

— Тарасе, — сказала Марта, — коли ти говориш такі речі, можеш хоча б іноді додавати щось приємне?

— Наприклад?

— «І ще там є торт».

Хлопчик подумав.

— Торта немає.

— Я знаю.

Підлога розійшлася.

Без падіння.

Без вибуху.

Просто посеред залу утворився квадратний отвір.

З нього вниз ішли сходи.

Вузькі.

Кам’яні.

І дуже довгі.

На першій сходинці було написано:

ЛІДІЯ ОРЕЛ.

Жінка завмерла.

На другій:

ПЕТРО САВЧУК.

На третій:

ОЛЕНА КРАВЕЦЬ.

Марта впізнавала імена.