Частина ІІ. Ціна повернення. Розділ 10. Двері відчиняються провиною

Марта не спала.

Знову.

Якби безсоння видавало бонусні бали, безкоштовну каву або хоча б знижку на психотерапію, вона вже могла б вважати останній тиждень кар’єрним проривом.

Але безсоння давало лише червоні очі, погані рішення й дивну здатність о четвертій ранку серйозно обговорювати з чоловіком двері, які виросли в нього на долоні.

Андрій сидів на краю ванни.

Без футболки.

Марта стояла між його колінами й розмотувала бинт на правій руці.

— Боляче? — запитала вона.

— Коли ти торкаєшся?

— Долоні.

— Менш цікаве питання.

Марта підняла очі.

— Ми намагаємося з’ясувати, чому в твоїй шкірі з’явився портал до моєї нібито мертвої матері.

— Я просто підтримую моральний дух.

— Штанами підтримуй.

— Вони на мені.

— На щастя.

— Ти звучиш розчаровано.

— Я звучатиму розчаровано, якщо ця штука відкусить тобі руку.

Вона зняла останній шар бинта.

На Андрієвій долоні залишалося слово:

ПОВЕРНЕ

Під ним — маленькі чорні двері.

Не малюнок.

Не татуювання.

Справжній рельєф.

Нігтем можна було відчути крихітну раму, петлі й навіть ручку завбільшки з макове зернятко.

Зсередини пробивалося слабке тепле світло.

Марта нахилилася.

— Не так близько, — сказав Андрій.

— Чому?

— Минулого разу звідти дивилося око твоєї матері.

— Саме тому.

— У твоєму інстинкті самозбереження хтось переплутав плюс і мінус.

— Ти закохався саме в це.

— Я закохався до того, як зрозумів масштаб проблеми.

— Пізно читати умови договору.

Марта торкнулася дверцят.

Вони не рухалися.

— Ручка є.

— Не чіпай.

— Я вже.

— Я помітив.

— Не відкривається.

— Слава всім богам і кільком адекватним будівельним нормам.

— У нашому будинку вони давно не діють.

Марта натиснула нігтем на ручку.

Нічого.

Потягнула.

Нічого.

— Може, ключ.

— Який?

— У нас їх уже стільки, що можна відкривати невеликий готель для проклятих.

Андрій дивився на неї.

Марта відчула.

— Що?

— Ти в сорочці.

— Так.

— У моїй.

Вона опустила погляд.

Справді.

Коли вони повернулися до квартири 73, Оксана наказала всім бодай дві години поспати. Сергій поїхав до дружини. Лариса забрала Тараса. Гнатюк пішов невідомо куди, залишивши після себе запах коньяку, старого одеколону й десятки нових питань, що було його природним станом.

Марта прийняла душ.

А власного чистого одягу не знайшла.

Андрій дав сорочку.

Білу.

Занадто велику.

Довжина дозволяла називати її майже пристойною сукнею, якщо дивитися здалеку й мати добрі наміри.

У Марти добрих намірів ставало дедалі менше.

— Поверну, — сказала вона.

— Не просив.

— Тоді чого дивишся?

— Мені подобається.

— Сорочка?

— Як ти її носиш.

Марта підняла брову.

— Це зараз дуже невчасно.

— Найкращий час за останні чотири дні.

— У тебе на руці потойбічні двері.

— Саме тому беру від життя доступні радощі.

Вона зробила крок ближче.

— Доступні?

— Поки так.

Його ліва рука лягла їй на стегно.

Марта перестала вивчати містичну дерматологію приблизно на три секунди.

Чотири.

П’ять.

— Ти відволікаєш мене, — сказала вона.

— Так.

— Навмисно?

— Так.

— Чому?

— Бо ти дивишся на ці двері так, ніби зараз відчиниш їх зубами.

— Не відчинилися руками.

Андрій засміявся.

Потім притягнув її трохи ближче.

Марта вперлася долонями йому в плечі.

— Ми маємо працювати.

— Уже працюємо.

— Над чим?

— Над твоєю здатністю не лізти в пекло хоча б п’ять хвилин.

— І як успіхи?

— Ти досі тут.

— Сумнівна методика.

— Можу посилити.

Він поцілував її.

Марта не заперечувала.

Сказати, що заперечувала б за інших обставин, теж було б неправдою.

Їй подобалося, як Андрій цілував.

Не поспішав, навіть коли хотів.

Наче кожен рух залишав їй право зупинити.

В останні дні право вибору стало для Марти майже еротичнішим за сам поцілунок.

Будинок постійно щось вимагав.

Бабуся обирала за неї.

Перша щось забрала.

Мешканець пропонував угоди.

Двері вирішували, кого впускати.

А Андрій просто торкався й чекав відповіді.

Марта дала її.

Пальці ковзнули в його волосся.

Його рука піднялася по зовнішньому боку її стегна й зупинилася там, де сорочка починала вважати себе дуже сміливою.

— Якщо зараз двері відкриються, — прошепотіла Марта, — я образжуся.

— Я теж.

— На маму?

— На архітектуру.

Вона тихо засміялася й поцілувала його знову.

І саме тоді дверцята на його долоні клацнули.

Обидва завмерли.

— Ненавиджу цей будинок, — сказала Марта.

Андрій подивився на руку.

Двері були прочинені.

Зовсім трохи.

Зсередини — світло.

— Що ти зробила? — запитав він.

— Тебе цілувала.

— Це ключ?

— Дуже самовпевнено.

— Спробуємо ще раз.

— Науковий експеримент?

— З контрольованими умовами.

Марта вже нахилилася, коли двері самі зачинилися.

— Не поцілунок, — сказала вона.

Андрій був явно розчарований.

— Шкода.

— Щось інше.

— Що?

Марта подумала.

Перед тим вона сказала…

Нічого особливого.

Відчула?

Бажання.

Страх.

Провину?

Вона відступила.

— Я подумала про маму.

— І?

— Що навіть зараз…

Замовкла.

— Що?

— Нічого.