Частина ІІ. Ціна повернення. Розділ 9. Батько, якого не було

Сергій Левченко зателефонував о 06:17 ранку.

Зі стаціонарного номера, відключеного двадцять один рік тому.

Телефон у квартирі Оксани Михайлівни задзвонив так голосно, ніби апарат особисто образився на винахід мобільного зв’язку й вирішив нагадати людству, що колись для нервового зриву було достатньо двох метрів дроту та пластикової трубки кольору старої сметани.

У кімнаті спали всі, крім будинку.

І, як з’ясувалося, Сергія.

Марта лежала на дивані, поклавши голову Андрієві на груди. Заснули вони випадково. Принаймні саме так Марта планувала пояснювати це Оксані, Ларисі, сусідам, прокуратурі й будь-якому надприродному органу моралі, якщо той існував.

Жодного сексу не було.

Що Марта вважала майже особистою образою з боку обставин.

Після кількох днів смертей, падінь у шахти, чорної води й фрази «я тебе люблю» організм мав би мати право хоча б на якийсь приємний бонус. Але вони обоє були настільки виснажені, що Андрій встиг лише обійняти її, Марта поклала долоню йому під футболку, начебто «щоб перевірити, чи він теплий», після чого обидва заснули приблизно за дев’яносто секунд.

Романтика дорослого життя: спочатку обіцяєш людині порушити моральність, потім використовуєш її як ортопедичну подушку.

Телефон задзвонив утретє.

Марта розплющила очі.

Андрій не ворухнувся.

Четвертий дзвінок.

— Якщо це доставка піци, — пробурмотіла Марта, — я одружуся з кур’єром.

— Ти вже зайнята, — сказав Андрій, не відкриваючи очей.

— Ким?

— Мною.

Марта підняла голову.

— Це була пропозиція?

— Це був сонний егоїзм.

— Добре. Бо для пропозиції потрібен хоча б один діамант і відсутність привидів.

Телефон задзвонив уп’яте.

Оксана з сусіднього крісла раптом сказала:

— Не беріть.

Марта обернулася.

Стара жінка сиділа, закутавшись у плед, але очі вже були відкриті.

— Чому?

— Бо в мене немає стаціонарного телефона.

Всі прокинулися дуже швидко.

Лариса сіла на підлозі біля Тараса.

Гнатюк, який заснув за столом, ударився лобом об чашку.

Андрій уже стояв.

Марта навіть не побачила моменту, коли він підвівся.

Парамедик.

Людина може спати, як мертвий, але звук незрозумілого дзвінка миттєво перетворює її на професійно стривожену істоту.

Телефон стояв на секретері.

Старий.

Бежевий.

Дисковий.

Марта була впевнена, що вчора його там не було.

Шостий дзвінок.

— Не брати, — повторила Оксана.

Андрій дивився на апарат.

— Це він.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

Сьомий.

— Тато завжди телефонував по сім разів, — сказав Андрій.

Лариса нахмурилася.

— Ти це пам’ятаєш?

— Ні.

Він сам здивувався.

— Тобто… тепер пам’ятаю.

Оксана підвелася.

— Архів повертає зв’язки.

— Які?

— Ті, які стирання не змогло знищити остаточно.

Телефон замовк.

Усі дивилися.

Андрій зробив крок.

Апарат задзвонив восьмий раз.

— Це вже не твій батько, — сказала Марта.

— Чому?

— Ти сказав сім.

Дзвінок урвався.

Потім одразу почався знову.

Один.

Два.

Три.

Андрій підійшов.

— Не бери, — сказала Марта.

Він озирнувся.

— Учора ти сама хотіла повернутися до 82.

— Хотіла. Потім поспала дві години й трохи порозумнішала.

— Це тимчасово.

— Дуже.

Четвертий дзвінок.

П’ятий.

Шостий.

Сьомий.

Тиша.

Андрій простягнув руку до трубки.

Вона задзвонила восьмий.

Він відсмикнув.

Марта відчула холод у животі.

— Воно вчиться.

Тарас сидів із альбомом на колінах.

— Не воно.

Усі повернулися.

— Що?

Хлопчик показав сторінку.

На малюнку був Сергій.

Стояв у квартирі 82, тримаючи телефон.

На підлозі за ним чорна тінь.

На малюнку було дві трубки.

Одна в руці Сергія.

Друга — у тіні.

— Два дзвінки, — сказав Тарас. — Спочатку він. Потім інше.

Андрій схопив телефонну трубку.

— Тату?

Оксана вилаялася.

Марта теж.

На тому боці було важке дихання.

Потім чоловічий голос:

— Ти досі не вмієш слухати.

Андрій побілів.

— Ти…

— Не кажи ім’я.

Андрій замовк.

Правильно.

Сергій продовжив:

— Воно слухає лінію.

— Де ти?

— Не питай так.

Марта підійшла ближче.

Андрій увімкнув гучний зв’язок.

— Ти пам’ятаєш своє ім’я? — запитав він.

На тому боці короткий сміх.

— Так.

— Пам’ятаєш мене?

Пауза.

— Хлопчика — так.

У Андрія сіпнулася щелепа.

— Мені тридцять один.

Тиша.

Сергій довго нічого не відповідав.

— Тату?

— Ти сказав…

— Не повне.

— Тридцять один?

— Так.

Дихання змінилося.

— Ні.

Андрій закрив очі.

— Так.

— Тобі вісім.

— Було.

— Скільки…

— Двадцять два роки.

Тиша стала густою.

Навіть будинок, здавалося, перестав скрипіти.

— Ні, — сказав Сергій.

— Я виріс.

— Ні.

— Я лікар… майже. Парамедик.

— Ти хотів бути пожежником.

Андрій засміявся.

І одночасно заплакав.

Одна сльоза.

Він навіть не витер.

— Передумав.

— А мама?

Андрій мовчав.

Марта торкнулася його спини.

— Вона жива, — сказав він. — Але не пам’ятає тебе.

На тому боці щось упало.

— Як це — не пам’ятає?

— Тебе стерли.

— Хто?

Андрій подивився на Марту.

— Будинок.

Сергій видихнув.

— Я знав, що щось буде.

— Що ти пам’ятаєш?