Частина ІІ. Ціна повернення. Розділ 8. Архів старої сусідки

Марта стрибнула за собою.

У нормальному житті ця фраза мала б викликати питання до граматики, психіатра й кількості випитого алкоголю.

У її житті вона була просто описом ранку.

Семирічна Марта падала в ліфтову шахту, притискаючи до грудей одноухого зайця.

Доросла Марта летіла слідом.

Темрява хапала їх обох.

Шахта була глибшою, ніж могла бути в дев’ятиповерховому будинку. Поверхи миготіли збоку один за одним: сьомий, шостий, п’ятий, потім знову сьомий, восьмий, якийсь коридор із зеленими стінами, лікарняна палата, квартира 74, двері 82, бабусина кухня.

Усе падало разом із нею.

Наче будинок не мав поверхів.

Мав спогади, складені вертикально.

— Марто!

Андріїв голос ударив згори.

Вона підняла голову.

Він стрибнув за нею.

— Ти ідіот?! — крикнула Марта.

— Це була моя репліка!

— Я перша стрибнула!

— Саме тому!

Десь вище показалося обличчя Гнатюка.

Старий чоловік тримався за край шахти.

— Ви обоє ненормальні!

— Дякуємо! — крикнула Марта.

— Я не стрибатиму!

— Нарешті хтось прийняв правильне рішення!

Марта знову подивилася вниз.

Дитина була зовсім близько.

Маленькі руки стискали зайця.

Нічна сорочка роздувалася в повітрі.

Семирічна Марта не кричала.

Саме це було найстрашніше.

Вона дивилася вниз спокійно.

Наче вже знала, чим усе закінчиться.

— Гей! — закричала доросла Марта. — Подивись на мене!

Дівчинка підняла голову.

— Ти запізнилася.

— Це в мене сімейне.

— Я вже впала.

— Бачу.

— Не бачиш.

Дитина простягнула руку.

Марта рвонулася вниз сильніше, хоча не мала від чого відштовхнутися.

Пальці майже торкнулися.

Між ними залишався сантиметр.

Пів.

Дівчинка усміхнулася.

— Ти не можеш мене врятувати.

— Спробуй мене зупинити.

— Я мертва.

— Це теж не заважало мені останні двадцять два роки.

Їхні пальці зчепилися.

Удар.

Не об метал.

Не об дно.

Світ просто перестав падати.

Марта опинилася на колінах.

Під долонями була холодна плитка.

Вона задихалася.

Поруч лежав одноухий заєць.

Дитини не було.

— Марто!

Андрій упав на неї зверху.

Точніше, майже.

В останню секунду встиг спертися руками об підлогу з обох боків від її плечей.

Його обличчя зупинилося за кілька сантиметрів.

— Привіт, — сказала Марта.

— Ти жива?

— У нашій історії це складне питання.

— Ти ціла?

— Це вже трохи простіше.

Він уважно оглянув її.

Долоні на плечах.

Шия.

Голова.

Руки.

Потім опустив погляд нижче.

— Не користуйся ситуацією.

— Перевіряю травми.

— На грудях?

— Там теж бувають травми.

— Дуже професійно.

— Моє обличчя…

— Не смій.

Андрій видихнув.

Напруга на мить відступила.

Він притиснув лоб до її чола.

— Ти стрибнула в шахту.

— Ти теж.

— Я стрибнув за тобою.

— Це не робить тебе розумнішим.

— Мене зараз не цікавить рейтинг інтелекту.

Марта відчула його руки на своїй талії.

Міцно.

Занадто міцно для медичного огляду.

Саме настільки, як їй було потрібно.

Вона обійняла його за шию.

— Я бачила себе.

— Маленьку?

— Так.

— Що сталося?

— Вона сказала, що я вже впала.

— Дуже корисно.

— У дитинстві я була драматичною.

— Зараз нічого не змінилося.

— Ти щойно стрибнув у потойбічну шахту за жінкою, з якою знайомий три дні.

— Чотири.

— Це все змінює.

— Саме так.

Його губи торкнулися її скроні.

Марта дозволила собі секунду.

Лише одну.

Потім помітила, де вони лежать.

— Андрію.

— Що?

— Ми не в шахті.

Він підняв голову.

Навколо простягалася величезна кімната.

Стеля губилася в темряві.

Стіни були заставлені стелажами.

Тисячі коробок.

Десятки тисяч.

Можливо, більше.

Папки.

Картотеки.

Фотографії.

Банки з ключами.

Дитячі іграшки.

Документи.

Одяг.

Старі паспорти.

Листи.

Черевики.

Окуляри.

Обручки.

Порожні рамки.

Кожен предмет лежав окремо, підписаний маленькою карткою.

Над проходами висіли таблички.

На першій:

ТІ, КОГО ЗАБУЛИ РОДИНИ.

На другій:

ТІ, КОГО ЗАБУЛИ ДОКУМЕНТИ.

Далі:

ТІ, КОГО ЗАБУЛИ МІСТА.

ТІ, КОГО ВІДДАЛИ ДОБРОВІЛЬНО.

ТІ, КОГО ПОВЕРНУЛИ НЕПРАВИЛЬНО.

І найдальша:

ТІ, ХТО ПАМ’ЯТАЄ СЕБЕ.

— Архів, — прошепотіла Марта.

Андрій підвівся.

Допоміг їй.

— Не той, що був у квартирі Оксани.

— Ні.

— Справжній.

На підлозі між ними лежав одноухий заєць.

Марта підняла його.

Тканина була стара.

Вицвіла.

На животі чорними нитками вишито:

МАРТА. 7 РОКІВ. ПОВЕРНЕНА.

Вона завмерла.

— Це твій? — запитав Андрій.

— Так.

— Але він був у квартирі.

— Бабуся зберігала його.

— Значить, там копія?

Марта провела пальцем по відірваному вуху.

— Ні. Пам’ятаєш? Коли я ожила, друге вухо було пришите чорними нитками.

— Так.

— А тут його немає.

Вона перевернула зайця.

На спині маленька кишенька.

Розпорота.

Всередині щось було.

Марта витягла складений папірець.

Андрій одразу сказав:

— Не читай уголос.

— Я вже навчилася.