Частина ІІ. Ціна повернення. Розділ 7. Жінка, яку повернули неправильно

Оксана Михайлівна повернулася о третій ночі.

Без стуку.

Без дзвінка.

Без ліфта.

Вона просто вийшла з бабусиної шафи й попросила чаю.

Марта в цей момент сиділа на кухонному столі в Андрієвій футболці, яка доходила їй майже до середини стегон, тримала в руках чашку холодної кави й намагалася переконати себе, що останні дві години минули без надприродних подій.

Це була очевидна помилка.

Будинок не терпів оптимістів.

Він сприймав їх як особистий виклик.

Після повернення з поверху 7½ минуло приблизно дев’ять годин. Ірина залишилася у своїй квартирі 74 — тій самій, яку знову почали бачити сусіди, хоча частина мешканців була переконана, що двері висіли там завжди. Тараса Лариса забрала додому після двадцяти хвилин крику, сліз і обіцянки власноруч прибити сина до ліжка, якщо він ще хоча б раз піде гуляти між неіснуючими поверхами.

Ніна Павлівна забула Оксану Михайлівну остаточно.

Гнатюк на телефонні дзвінки не відповідав.

Квартира 70 зникла.

На сьомому поверсі тепер були 68, 69, 71, 73 і 74. Номер 70 випав із арифметики будинку так природно, ніби ніколи там і не жив.

Марта двічі обходила поверх, намагаючись пригадати точне місце дверей Оксани.

Пам’ятала жовтий килимок.

Горщик із фікусом.

Маленький металевий дзвіночок над дверима.

А самих дверей не могла розташувати у просторі.

Це було схоже на слово, яке крутиться на язиці: ти знаєш його форму, першу літеру, можеш майже відчути смак, але щойно намагаєшся вимовити — воно відступає.

Тарас перед тим, як піти, віддав Марті малюнок.

На ньому двері 70 стояли всередині бабусиної шафи.

Унизу він написав:

«АРХІВ НЕ МОЖНА ВИТЯГТИ. ТРЕБА ЗАЙТИ».

Звісно.

У цьому будинку все корисне знаходилося за дверима, які нормальна людина мала б забетонувати, освятити, обкласти сіллю й продати квартиру за пів ціни першому інвестору без інстинкту самозбереження.

Андрій відмовився йти туди вночі.

Не запропонував.

Не попросив.

Відмовився.

— Ти провела кілька годин у квартирі, яка намагалася втопити тебе у власній смерті, — сказав він. — Спочатку поїж.

— Це медична рекомендація?

— Це людська.

— Тоді сумнівна.

— Марто.

— Я не голодна.

Її живіт у цей момент голосно забурчав.

Андрій подивився вниз.

— Зрадник, — сказала Марта животу.

— Нарешті хтось у твоєму тілі співпрацює.

Вони замовили піцу.

Кур’єр відмовився підійматися на сьомий поверх, бо домофон тричі сам скинув виклик, а потім голосом старої жінки сказав йому: «Не заходь».

Марта спустилася сама.

Кур’єр передав коробку, перехрестився й пішов так швидко, ніби мав особистий досвід доставки до пекла й оцінив цей під’їзд нижче.

Піцу їли у вітальні.

Андрій перевдягнувся в речі, які Лариса принесла йому з квартири 82, не заходячи всередину. Після історії з дверима батька він вирішив поки не повертатися додому.

Марта не заперечувала.

Вона навіть не намагалася зробити вигляд, що заперечує.

Після чорної води, ліфтової шахти й поцілунку із присмаком крові умовності почали здаватися смішнішими за привидів.

Тепер Андрій спав у бабусиній кімнаті.

Принаймні мав спати.

Насправді вони обидва не спали.

Марта сиділа на кухні, бо щоразу, коли заплющувала очі, бачила семирічну себе на краю білої ванни.

Андрій лежав у спальні, бо, за його словами, «організм відпочиває навіть тоді, коли мозок вирішив зображати ідіота».

Приблизно о другій він вийшов до кухні без футболки.

Марта саме пила четверту каву.

Вона подивилася на нього.

Потім на чашку.

Потім знову на нього.

— Це медична терапія?

— Що?

— Ходити по квартирі напівголим.

Андрій подивився на себе, наче лише тепер згадав про відсутність футболки.

— Жарко.

— У квартирі сімнадцять градусів.

— Я стресостійкий.

— Це не те слово.

Він підійшов до кухонної шафки, дістав воду.

Марта намагалася не дивитися.

Дивилася.

Після квартири 74 на його тілі залишилися синці. Темні плями на ребрах, подряпина на плечі, червона смуга на зап’ястку від чорного троса. На спині вода залишила дивні сліди, схожі на відбитки дитячих пальців.

— Повернися, — сказала Марта.

— Звучить багатообіцяльно.

— Спиною.

— Менше.

Він повернувся.

Марта злізла зі столу й підійшла.

Провела пальцями біля темних відбитків, не торкаючись.

— Болить?

— Якщо натиснути.

Вона натиснула.

Андрій сіпнувся.

— Ти психопатка?

— Діагностую.

— Ти реставраторка.

— Ми теж перевіряємо пошкодження.

— Натискаючи?

— На картинах рідше скаржаться.

Він обернувся.

Марта не встигла відступити.

Тепер вона стояла дуже близько.

Її пальці залишалися на його боці.

Андрій подивився на них.

Потім на її обличчя.

— Тобі треба спати.

— Тобі треба одягнутися.

— Заважає?

— Концентрації.

— На чому?

— На тому, як не померти.

— Корисна тема.

Його долоня лягла Марті на талію.

Без поспіху.

Наче він давав їй усі можливості відступити.

Вона не відступила.

— Тарас точно не тут? — запитав Андрій.

— Перевірила шафу.

— Саме ту?

— Не псуй момент.

Він усміхнувся.

Марта відчула його подих на губах.

— Я серйозно, — сказала вона.

— Про що?

— Якщо шафа зараз заговорить голосом бабусі, я її спалю.

— Допоможу.

— А якщо будинок?

— Почнемо зі штор.

Він поцілував її.

Повільно.

Цього разу не було погоні, води й дверей, що намагалися когось з’їсти. Не було навіть дитячого художника, який коментував їхнє особисте життя з точністю старої сусідки біля під’їзду.