Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім. Розділ 6. Квартира, повна води

Чорна вода хлинула з квартири 74 так, ніби за дверима роками чекало ціле море.

Вона мала б збити Марту з ніг, залити коридор і потягти всіх до ліфта. Натомість вода зупинилася рівною стіною на порозі. Поверхня тремтіла, вигиналася назовні, але не падала. Усередині плавали пасма волосся, дитячі малюнки, червоні яблука й фотографії людей, обличчя яких уже встигли зникнути.

Тарас стояв по кісточки у воді з боку квартири.

Його сіра кофта намокла до колін. Різні капці — динозавр і ракета — повільно відривалися від підлоги, ніби вода намагалася вирішити, який етап людської еволюції забрати першим.

Позаду хлопчика Мешканець без номера тримав двері.

Його обличчя залишалося обличчям Сергія Левченка.

Тепер Марта бачила чоловіка чіткіше, ніж на малюнках Тараса. Темне волосся, подряпина на підборідді, втомлені очі. Робоча куртка була мокрою, наче Сергій щойно вибрався з ліфтової шахти.

Андрій стиснув Мартину руку.

— Це не він, — сказала вона.

— Знаю.

— Ти дивишся.

— Бо він має обличчя мого батька.

— Воно має.

— Так.

Формулювання було важливим.

Не «він».

«Воно».

Мешканець усміхнувся Сергієвими губами.

— Синку, — повторив він. — Тепер твоя черга тримати двері.

Андрій не відповів.

Правило працювало: не називати, не говорити з голосом, який хоче почути тебе у відповідь.

Мешканець нахилив голову.

— Ти завжди був слухнянішим, коли боявся.

Марта відчула, як Андріїві пальці напружилися.

— Не слухай.

— Я не слухаю.

— Брешеш.

— Погано?

— Дуже.

Тарас озирнувся через плече.

— Ви довго будете обговорювати чесність? Тут вода піднімається.

Вона вже доходила йому до литок.

— Іди до нас, — сказала Марта.

— Не можу.

— Чому?

Тарас підняв ногу.

З-під води довкола щиколотки тягнулася темна рука. Довгі пальці стискали шкіру.

— Вона думає, що я її донька.

— Хто?

— Квартира.

З темряви позаду долинув жіночий голос:

— Соломіє.

Тарас здригнувся.

Голос був Іринин.

Виснажений, хрипкий, майже нерозбірливий через хлюпання.

— Доню, йди до мами.

— Я Тарас, — голосно сказав хлопчик.

Вода навколо нього закипіла дрібними бульбашками.

Мешканець без номера підняв палець.

— Повне ім’я, хлопчику.

Тарас замовк.

— Молодець, — сказала Марта. — Не відповідай.

— Я знаю правила.

— Тоді чому зайшов?

— Бо ви надто довго цілувалися.

Марта почервоніла.

Навіть тут.

Навіть перед стіною чорної води, загрозою смерті й істотою, яка носила обличчя Андрієвого батька.

Андрій глянув на неї.

— Він перебільшує.

— Мовчи.

— Твоє обличчя…

— Зараз не час для професійного обличчя.

Мешканець тихо засміявся.

— Люди дивовижні. Щойно дізнаються, що можуть померти, одразу починають думати про розмноження.

— Це не було розмноження, — сказала Марта.

Андрій повернув до неї голову.

— Дуже точне уточнення.

— Я нервую.

— Помітив.

— Ви закінчили? — запитав Тарас.

Рука під водою стиснула його сильніше.

Хлопчик скривився.

Марта підняла ключ із биркою «74».

— Як відчинити двері, якщо вони вже відчинені?

Мешканець без номера відповів:

— Це не ті двері.

— Які тоді?

— Ті, до яких ти готова.

Він не міг брехати прямо.

Але міг відповісти так, що після відповіді хотілося повернутися до незнання й зачинити його на два замки.

Марта подивилася крізь воду.

За прозорою чорною стіною був коридор Ірининої квартири. Не той, який вона пам’ятала з дитинства. Значно довший. Стіни вкривала синя плитка, хоча плитку зазвичай не клеїли в передпокоях. Під стелею висіли душові лійки. З кожної тонкою цівкою текла вода.

У кінці коридору виднілися ще одні двері.

На них стояв номер 74.

— Там справжній вхід, — сказала Марта.

— Можливо, — відповів Андрій.

— Мешканець сказав, що ці двері не ті.

— Він сказав: «Ті, до яких ти готова».

— Отже, треба пройти крізь воду.

— Або вода й є ротом, про який писала бабуся.

Марта провела пальцями по поверхні.

Холод пробив шкіру, наче вона торкнулася не води, а металу взимку.

Усередині щось ворухнулося.

Дитяча долоня приклалася до її руки з іншого боку.

Маленькі пальці збіглися з її пальцями.

— Марто, — сказав Андрій.

— Бачу.

Обличчя дівчинки з’явилося у воді.

Світле волосся плавало навколо голови. Очі були темними, але не порожніми. Дитина дивилася на Марту з такою втомою, якої не мало бути в дитячому обличчі.

На шиї висів медальйон із чорним сонцем.

Соломія.

Донька Ірини.

— Допоможи мамі, — сказала вона.

Її голос не лунав у коридорі.

Марта почула його всередині голови.

— Ти справжня?

Дівчинка всміхнулася.

Вода проникла між Мартиними пальцями, хоча її рука залишалася зовні.

— Я була.

Обличчя зникло.

Андрій відтягнув Марту від води.

— Ти відповіла.

— Не назвала себе.

— Це не означає, що було безпечно.

— Вона знає мене.

— Усі тут знають тебе.

Мешканець без номера знову всміхнувся.

— Особливо мертві.

Марта подивилася на нього.

— Соломія пам’ятає своє ім’я?

Обличчя Сергія завмерло.

Правильне запитання.

Не чи жива.

Не чи можна повернути.

Чи пам’ятає ім’я.

— Не завжди, — відповів він.

— А Ірина?

— Поки ти вимовляєш його.

— Що станеться, якщо я не зайду?

— Ірина звільнить квартиру.

— А Соломія?

— Залишиться там, де мати її залишила.

— Ірина віддала доньку?