Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім. Розділ 5. Правила під шпалерами

На стіні було написано:

ДО ОПІВНОЧІ МАРТА МАЄ ОБРАТИ.

Нижче проступило:

ІРИНУ.

Потім:

АБО.

І нарешті:

АНДРІЯ.

Останнє ім’я виглядало ще вологим. Темно-червоні літери повільно стікали штукатуркою, збиралися на нижньому краї шпалер і падали на підлогу важкими краплями.

Марта дивилася на них, не кліпаючи.

У першу мить вона подумала, що це кров.

У другу — що кров була б надто простим поясненням.

А на третю зрозуміла: стіна чекала відповіді.

Не метафорично. Не в тому поетичному сенсі, у якому старі будинки нібито зберігають голоси мешканців, а тріщини нагадують зморшки. Стіна справді слухала. У блідих квітах на шпалерах ворушилися тіні. Штукатурка під написом пульсувала, наче під нею було приховане велике повільне серце.

Андрій стояв поруч.

Ще кілька хвилин тому вони цілувалися біля цієї стіни, і Марта встигла подумати, що смерть, привиди та родинні злочини нарешті матимуть пристойність почекати за дверима.

Виявилося, потойбіччя теж мало погане виховання.

— Навіть не думай, — сказав Андрій.

Марта не відводила погляду від напису.

— Про що саме?

— Обирати.

— Воно вимагає відповіді.

— Нехай вимагає. Державні установи теж багато чого вимагають, але іноді достатньо не брати слухавку.

— Сумніваюся, що цей будинок надішле повторне повідомлення поштою.

— Тоді внесемо його в чорний список.

Марта нарешті подивилася на Андрія.

Він намагався жартувати, але щелепи були стиснуті. Права рука лежала біля складного ножа в кишені, наче він серйозно розглядав можливість зарізати стіну.

— Воно назвало тебе, — сказала вона.

— Я вмію читати.

— Отже, знає, що ти для мене важливий.

На його обличчі щось змінилося.

— Ми знайомі третій день.

— У цьому будинку час поводиться дивно.

— Це не відповідь.

— А що ти хочеш почути?

Він зробив крок до неї.

— Що ти не збираєшся міняти мене на Ірину.

— Я не збираюся міняти нікого.

— Добре.

— Але якщо вибору не буде…

— Він є завжди.

— Це дуже красива фраза. Її зазвичай говорять люди, яких не поставили перед двома іменами на живій стіні.

— Ти не знаєш, що означає цей напис.

— Ірина або Андрій. Синтаксис досить прозорий.

— Можливо, воно хоче, щоб ти так подумала.

Марта знову глянула на стіну.

Темні краплі на підлозі не розтікалися. Вони лежали окремо, блискучі й майже круглі.

Андрій присів, витягнув рукавичку й обережно торкнувся однієї серветкою.

Рідина вбралася в тканину.

Не червона.

Чорна.

— Вода, — сказав він.

— Знову?

— Пахне іржею.

— У потойбіччя проблеми з трубами.

— Треба подати заявку в ОСББ.

— Гнатюк пришле Мешканця без номера з гайковим ключем.

— Принаймні дізнаємося, чи халат у нього службовий.

Марта майже усміхнулася.

Майже.

Андрій підвівся й узяв її за плечі.

— Подивись на мене.

— Ти любиш цю команду.

— Бо ти любиш дивитися на все, крім мене, коли боїшся.

— Я не боюся.

— Тоді в тебе знову дуже пристрасна байдужість.

Марта підняла очі.

Він стояв близько, але цього разу між ними не було тієї легкої електрики, що кілька хвилин тому. Була інша — гостра, напружена, майже болюча.

— Я не дозволю тобі вирішити, що моє життя коштує менше, — сказав Андрій.

— Я цього не казала.

— Але подумала.

— Я подумала, що Ірина зникає через угоду, пов’язану зі мною.

— Не тобою укладену.

— Це нічого не змінює для неї.

— Змінює для тебе.

— Вона має доньку.

— Можливо, донька теж зникла багато років тому.

— Саме тому Ірина може бути єдиною людиною, яка ще її пам’ятає.

— І тому ти вирішила стати наступною платою?

— Я нічого не вирішила.

Андрій відпустив її плечі.

— Ти зараз звучиш як твоя бабуся.

Марта відчула удар сильніше, ніж мала б.

— Не порівнюй мене з нею.

— Вона теж вирішувала, кого можна віддати заради людини, яку любила.

— Я нікого не збираюся віддавати.

— Але вже дозволяєш будинку виставити мене на ваги.

— Я не писала твоє ім’я!

— Та дивишся на нього так, ніби намагаєшся підрахувати наслідки.

Марта відступила.

— А що мені робити? Заплющити очі? Сказати, що це просто шпалери з творчими амбіціями?

— Знайти третій варіант.

— Який?

— Не знаю.

— Чудовий план.

— Кращий, ніж обрати мене або Ірину.

— Ірина зараз тоне у власному страху.

— А я стою перед тобою живий.

— Саме це й робить вибір нестерпним.

Слова вирвалися раніше, ніж Марта встигла їх зупинити.

Андрій замовк.

Вони дивилися одне на одного.

Кімната навколо стала надто тихою. Навіть стіна, здавалося, зацікавилася розмовою й перестала пускати нові чорні краплі.

— Отже, я важливий, — сказав Андрій.

Марта зітхнула.

— Не змушуй мене повторювати.

— Чому?

— Бо тоді це стане правдою.

— Мені здавалося, правда вже не залежить від формулювання.

— Це ти любиш правду.

— Ні. Я просто хочу знати, заради чого збираюся ризикувати життям.

— Не треба ризикувати.

— Запізно. Я вже ночував на твоєму дивані.

— Жахлива жертва.

— І носив халат твоєї бабусі.

— Це було справді героїчно.

— Рожевий.

— Із квітами.

— Короткий.

— Тобі личило.

Він усміхнувся.

Напруга трохи послабилася.

Марта відчула, що теж усміхається, хоча стіна за його спиною все ще пропонувала обміняти його життя.

Людська психіка була дивовижно невихованою. Вона могла побачити загрозу смерті, почути голоси з іншого поверху й усе одно знайти місце для спогаду про оголені чоловічі ноги під рожевим халатом.