Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім. Розділ 4. Хлопчик, який малював зайвих людей

— Вас, — сказав хлопчик. — Скоро всі забудуть вас.

Він вимовив це спокійно, майже буденно, як міг би повідомити, що надворі дощ або в магазині закінчилися улюблені цукерки. Саме цей спокій змусив Марту повірити йому швидше, ніж усім запискам, чорній воді та мертвій бабусі разом узятим.

Діти ще не навчилися правильно подавати жах.

Вони не знижують голос у потрібному місці, не роблять драматичної паузи й не перевіряють, чи співрозмовник психологічно готовий почути, що його незабаром викреслять із реальності. Дорослі приносять погану новину в гарній упаковці. Діти просто кидають її тобі під ноги й запитують, чи можна потім отримати сік.

Хлопчик стояв у кабіні ліфта.

Худий, блідий, із темним волоссям, яке стирчало на потилиці так, ніби він щойно спав або сперечався з подушкою і програв. Сіра кофта була на два розміри більша, рукави закривали долоні. Під пахвою він тримав альбом у потертій синій обкладинці.

На його ногах були домашні капці.

Один із динозавром.

Другий із ракетою.

Марта подумала, що це досить точне відображення людської цивілізації: однією ногою ми стоїмо в доісторичному болоті, другою намагаємося полетіти до зірок, а між ними постійно рветься гумка.

— Як тебе звати? — запитав Андрій.

Хлопчик подивився на нього.

— Ви вже знаєте.

— Не знаю.

— Тарас.

— Прізвище?

— Бондар.

— Де ти живеш?

— На шостому.

— Чому ти в ліфті?

Тарас знизав плечима.

— Приїхав.

— Звідки?

Хлопчик подивився на табло над дверима.

Там світилася звичайна цифра «7».

— Звідти, — відповів він.

— З якого поверху?

— Того, якого немає.

Марта й Андрій перезирнулися.

Тарас вийшов із кабіни.

Двері ліфта почали зачинятися. Перед тим як вони зійшлися, Марта побачила в дзеркалі за спиною хлопчика довгий жовтий коридор.

У самій кабіні його не було.

Тільки у відображенні.

Мешканець без номера стояв далеко, майже на межі світла. Він тримав зв’язку ключів і дивився їм услід.

Двері зачинилися.

Табло згасло.

— Ти був там? — запитала Марта.

Тарас подивився на неї, ніби питання було безглуздим.

— Я ж сказав.

— Як потрапив?

— Сходами.

— Між сьомим і восьмим поверхами немає входу.

— Для дорослих.

— А для дітей?

— Для дітей є, якщо вони не дуже голосні.

Андрій присів перед ним.

— Тарасе, зараз котра година?

— Одинадцята тридцять сім.

Андрій глянув на телефон.

Було 11:37.

— Який сьогодні день?

Хлопчик назвав правильну дату.

— Ти знаєш, де твоя мама?

— На роботі.

— Вона знає, що ти тут?

— Думає, я в школі.

— А школа?

— Думає, я хворий.

— А ти?

— Думаю, дорослі дуже легко вірять у те, що їм зручно.

Марта відчула, як усередині ворухнулася майже симпатія.

— Розумний хлопчик.

— Бабуся казала, що розумні діти виростають у нещасних дорослих, — сказав Тарас.

— Чия бабуся?

— Моя.

— Вона живе з вами?

— Ні.

— Померла?

Тарас насупився.

— Мама каже, що в мене не було бабусі.

У коридорі стало тихо.

Андрій повільно випростався.

— А ти її пам’ятаєш?

— Вона пекла пиріжки з вишнями. Один раз забула витягти кісточки, і тато зламав зуб. Мама довго сміялася, а потім плакала у ванній.

— Як її звали?

— Надія Бондар.

— Де вона жила?

Тарас показав униз.

— На другому поверсі. Квартира двадцять один.

— На другому поверсі квартири починаються з одинадцятої, — сказав Андрій.

— Тепер.

Хлопчик міцніше притиснув альбом до грудей.

Марта подивилася на його обкладинку.

На синій тканині чорним маркером було написано:

«ЗАЙВІ».

— Покажеш малюнки? — запитала вона.

— Уже показав.

— Я бачила лише кілька.

— Цього досить.

— Для того щоб повідомити мені про майбутнє зникнення — ні.

— Ви все одно не повірите.

— Я бачила поверх 7½, мертву бабусю й сусідку в смітнику. У мене сьогодні дуже низькі стандарти доказів.

Тарас уважно подивився на неї.

— Ви бачили Ірину у воді?

— Так.

— Значить, вона ще пам’ятає себе.

— Що це означає?

— Поки людина пам’ятає своє ім’я, її можна знайти.

— А коли перестає?

— Тоді в квартирі залишається тільки страх.

Марта згадала напис у чорному зошиті:

«Поки вона пам’ятає себе — вона живе».

Тарас знав те саме правило.

Можливо, знав більше.

— Ходімо до квартири, — сказала вона. — Там поговоримо.

Хлопчик не рухався.

— До вашої?

— Так.

— Не можна.

— Чому?

— На дверях уже почали писати.

Марта обернулася.

Її квартира була за кілька кроків. На дверях висів номер 73. Нічого іншого вона не бачила.

— Де?

Тарас підійшов ближче й провів пальцем по дереву над вічком.

На перший погляд там були лише подряпини. Старі, неглибокі, майже непомітні.

Марта нахилилася.

Подряпини складалися в літери.

М.

А.

Р.

Після «Р» тягнулася коротка свіжа риска, ніби хтось лише почав виводити наступну букву.

— Марта, — сказав Андрій.

— Я бачу.

Вона провела пальцем по подряпинах.

Дерево було тепле.

З квартири за дверима пролунав глухий удар.

Тарас відсмикнув її руку.

— Не торкайтеся, поки ім’я не дописане.

— Чому?

— Можуть вирішити, що ви погодилися.

— Хто?

— Двері.

— Двері нічого не вирішують.

Тарас подивився на неї з жалем.

Саме так діти дивляться на дорослих, які щиро вважають, що розуміють інтернет, сучасну музику або власний шлюб.