Частина 1. Будинок, який не хотів залишатися порожнім. Розділ 3. Сусідка, якої ніколи не було

Марта прокинулася від того, що хтось дихав їй у волосся.

Першою думкою було: бабуся.

Друга виявилася розумнішою: бабуся не дихала вже чотири дні, якщо не враховувати її молодшу версію на неіснуючому поверсі, а та навряд чи могла влаштуватися на дивані так зручно.

Марта не розплющувала очей.

Під щокою було тепле чоловіче плече. На талії лежала важка рука. Її коліно опинилося між чужими ногами, а одна долоня — на грудях чоловіка, який минулої ночі обіцяв спати окремо.

Диван, схоже, мав власні погляди на моральність.

Марта обережно вдихнула.

Андрій пахнув сном, кавою, залишками антисептика й теплою шкірою. Запах був дуже живим, дуже чоловічим і надто приємним для ранку після знайомства з істотою, яка носила обличчя мертвих людей.

Вона повільно розплющила очі.

За вікном сірів світанок. Дощ припинився, але скло залишалося вкрите краплями. У кімнаті панував холодний передранковий напівморок, у якому речі здавалися чеснішими, ніж удень. Старі меблі не приховували подряпин. Пил не прикидався шляхетною патиною. А чоловік поруч не встиг надіти звичне обличчя людини, яка все контролює.

Андрій спав.

Щетина на його підборідді стала темнішою. Волосся розсипалося по лобі. Губи були трохи прочинені. Він виглядав молодшим і вразливішим, ніж у формі парамедика.

Марта кілька секунд дивилася на нього.

Потім згадала, що в нормальних ситуаціях жінка, яка прокинулася в обіймах майже незнайомого чоловіка, має або зніяковіти, або задоволено всміхнутися. У їхній ситуації до цього списку додавалася перевірка, чи чоловік досі є собою, а не Мешканцем без номера, який вирішив урізноманітнити підхід.

Марта торкнулася пальцями його шиї.

Пульс був рівний.

Андрій відкрив очі.

— Якщо це спроба задушити мене, — сказав він хрипким після сну голосом, — техніка слабка.

Марта не прибрала руку.

— Перевіряю, чи ти живий.

— І який результат?

— Поки що позитивний.

— А рука на грудях теж діагностична?

Вона опустила погляд.

Її долоня справді лежала на його грудях, під краєм трохи піднятої футболки. Пальці торкалися теплої шкіри.

Марта повільно прибрала руку.

— Це диван винен.

— Він завжди здавався мені підозрілим.

— Я заснула на іншому кінці.

— Я теж.

— Отже, меблі перемістили нас уві сні.

— У цьому будинку це не найфантастичніше пояснення.

Андрій не поспішав забирати руку з її талії.

Марта теж не поспішала відсуватися.

Між ними залишалося зовсім мало простору. Вона відчувала тепло його стегна, рух грудної клітки під час вдиху, легке ковзання великого пальця по тканині її блузки.

Це могло бути випадковим рухом.

Могло не бути.

— Ми домовлялися про диван, — сказала Марта.

— Ми на дивані.

— Про різні його частини.

— Уночі відбувся перерозподіл територій.

— Без мого дозволу?

— Можеш подати скаргу адміністрації.

Марта ледь усміхнулася.

— Адміністрація померла.

— Тоді справа затягнеться.

Вони лежали ще кілька секунд, дивлячись одне на одного.

Андріїв погляд опустився до її губ.

Марта це помітила. Він помітив, що вона помітила. Обоє нічого не сказали, бо навіть сарказм іноді вміє відчути, коли краще не заважати.

Андрій нахилився трохи ближче.

На кухні дзенькнула ложка.

Вони завмерли.

Дзвін був легким і побутовим. Так могла впасти ложка, якщо її необережно покласти на край чашки.

Проблема полягала в тому, що в квартирі не було нікого, хто міг би пити чай.

Андрій одразу прокинувся остаточно.

Його рука зникла з Мартиної талії. Він сів, дістав із-під дивана ліхтарик і поглянув на двері кухні.

— Може, миша, — сказала Марта.

— Миші не користуються ложками.

— Ти мало знаєш про місцевих мишей. Вони росли поруч із бібліотекою.

На кухні клацнув вимикач.

З-під дверей лягла смуга жовтого світла.

Андрій піднявся.

Марта теж.

— Залишайся тут.

— Ми знову починаємо?

— Після сну я сподівався, що ти станеш слухнянішою.

— Після сну з тобою я взагалі не хочу обговорювати слухняність. Це може прозвучати двозначно.

Він кинув на неї короткий погляд.

Навіть у напрузі куточок його рота сіпнувся.

— Тоді йди позаду.

— Так уже краще.

Вони підійшли до кухні.

Двері були прочинені.

Андрій підштовхнув їх носком.

Світло горіло.

На столі стояли дві чашки.

В одній парувала кава.

У другій — чай.

Поруч лежали два бутерброди з сиром, складені так акуратно, як робила Євгенія: хліб обрізаний по краях, сир покладений рівно, зверху маленька гілочка петрушки, бо бабуся вважала зелень доказом здорового харчування навіть поруч із половиною пачки масла.

Марта зупинилася на порозі.

— Це не я.

— Я теж не готував.

— Ти впевнений? Можливо, ходиш уві сні й обслуговуєш жінок сніданками.

— Тоді моє особисте життя мало б бути кращим.

Над столом, на холодильнику, з’явилася нова записка.

Учора її не було.

«НЕ ЙДІТЬ ДО КВАРТИРИ 74».

Під цими словами бабусиним почерком було дописано:

«Спочатку поснідайте».

Марта підійшла ближче.

Кава пахла свіжою. Чай був саме таким, як вона любила в дитинстві: міцний, із часточкою лимона й двома ложками цукру.

Андрій торкнувся чашки тильною стороною пальців.

— Гаряча.

— Бабуся завжди вважала, що катастрофи треба зустрічати ситими.

— Практично.

— Під час мого першого розриву вона сказала: «Поплач, а потім з’їж котлету. Чоловіки приходять і йдуть, а гастрит залишається».

— Мудра жінка.

— Вона також назвала його «недорозвиненим павичем із кредитом».

— Ще мудріша.

Андрій оглянув кухню.