Частина 1. Будинок, який не хотів залишатися порожнім. Розділ 2. Не заходь

Ліфт дзенькнув удруге.

Звук був звичайним — коротким, металевим, трохи роздратованим, наче кабіна приїхала не з потойбіччя, а з дев’ятого поверху, де хтось надто довго тримав двері ногою.

Саме це й лякало найбільше.

Жах, який поводиться як жах, принаймні чесний. Він виє, стукає у вікна, залишає кров на стінах і дає людині можливість сказати: «Так, очевидно, тут відбувається щось погане». Значно гірше, коли неможливе користується побутовими звуками, вмикає лампочку в коридорі й терпляче чекає, поки ти сам переконаєш себе, що все нормально.

Марта й Андрій стояли посеред бабусиної вітальні.

За стіною мовчала квартира 74.

Автовідповідач більше не повторював повідомлення Ірини. Телефон не дзвонив. Не хлюпала вода. Навіть шафа припинила стукати, ніби все, що ховалося всередині, вирішило дати їм хвилину на обдумування.

Ліфт дзенькнув утретє.

Андрій повільно повернув голову до вхідних дверей.

— Ви когось чекали?

— Так, — відповіла Марта. — Мертву бабусю, зниклу сусідку й пояснення, чому на фотографії я лежу у власній труні. Але вони могли б спочатку подзвонити.

Андрій не усміхнувся.

Це було поганим знаком. За останню годину Марта встигла зрозуміти, що він використовує сухий гумор як захисну маску, професійну рукавичку для дотику до речей, яких не хочеться торкатися голими руками. Якщо навіть він перестав жартувати, ситуація наближалася до категорії, для якої швидка допомога не мала відповідного протоколу.

— Залишайтеся тут, — сказав він.

— Ми вже обговорювали ваші командні інтонації.

— І ви вже один раз вискочили в коридор до ліфта, якого не існує.

— Ліфт існує.

— Поверх не існує.

— Саме тому я хочу подивитися.

— Це найгірший аргумент, який я чув після фрази «я змішав алкоголь із таблетками, бо кожне окремо не допомагало».

Андрій узяв ліхтарик і рушив до передпокою.

Марта пішла слідом.

— Я сказав залишатися.

— А я вирішила не слухати чоловіка, з яким знайома менше двох годин.

— Розумна життєва політика.

— Зазвичай так.

— Сьогодні у вас особливий талант робити винятки.

Він зупинився перед дверима й поглянув на неї.

Марта схрестила руки.

— Ви справді думаєте, що я залишуся сама біля шафи, з якої стукає невідомий Сергій?

— Можливо, це деревина розширюється від вологи.

— І пише власне ім’я на задній стінці?

— Тоді деревина має складне особисте життя.

— От бачите. Ви знову жартуєте. Отже, ще не все втрачено.

Андрій подивився їй в очі.

На мить Марта відчула, що він хоче заперечити не лише її рішення, а саму можливість того, що вона знову наблизиться до ліфта. У цьому погляді було щось надто особисте для випадкового сусіда.

Але він лише сказав:

— Тримайтеся за моєю спиною.

— Навіть не мрійте.

— Це не та ситуація, де я мріятиму про ваше положення відносно моєї спини.

Фраза зависла між ними.

Андрій, схоже, зрозумів двозначність одночасно з Мартою.

Його погляд на секунду опустився до її губ. Лише на секунду — професійно коротко, майже непомітно. Проте Марта помітила. Її тіло, попри смерть бабусі, неіснуючий поверх і записку з погрозою, продовжувало виконувати біологічну програму з відсутністю будь-якої поваги до сюжету.

— Невдале формулювання, — сказав Андрій.

— Не хвилюйтеся. Мої моральні принципи пережили гірші формулювання.

— Це мало мене заспокоїти?

— Ні.

Він відчинив двері.

Коридор був порожній.

Лампа над ліфтом горіла рівно. На табло світилася цифра «7». Сріблясті двері залишалися зачиненими.

Папір із повідомленням лежав на бабусиному столі. Яблуко з відбитком дитячої долоні — поруч із ним. Ніщо не доводило, що кілька хвилин тому за ліфтом простягався неможливий коридор.

Ніщо, крім пам’яті Марти.

А пам’ять уже продемонструвала сумнівну надійність.

Андрій ступив на майданчик.

Марта вийшла за ним.

Він кинув на неї погляд, але сперечатися не став. Можливо, зрозумів, що накази працюють лише тоді, коли людина, якій наказують, має намір вижити достатньо довго, щоб поскаржитися на грубий тон.

Ліфт дзенькнув учетверте.

Двері розсунулися.

За ними була звичайна кабіна.

Порожня.

Світло під металевою сіткою мерехтіло. Дзеркало на задній стінці відбивало Андрія, Марту й вузький коридор сьомого поверху. На підлозі лежав маленький предмет.

Марта зробила крок.

Андрій виставив руку, перегороджуючи їй шлях.

— Не заходьте.

— Я лише подивлюся.

— Звідси.

Він посвітив ліхтариком.

На підлозі кабіни лежала дитяча шпилька — червона, пластмасова, у формі квітки.

Марта відчула, як щось холодне стиснуло потилицю.

— Я бачила її на фотографії.

— Якій?

— У бабусиному альбомі. Вона була в моєму волоссі перед падінням.

— Ви впевнені?

— Ні. Сьогодні я вже ні в чому не впевнена. Це значно економить час.

Андрій нахилився, але не переступив поріг. Простягнув руку, намагаючись дістати шпильку.

Вона лежала надто далеко.

— Не треба, — сказала Марта.

— Хвилину тому ви хотіли зайти.

— Я маю право бути непослідовною. Я в жалобі.

— Зручна система.

— Бабуся користувалася нею роками.

Андрій вирівнявся.

У дзеркалі за його спиною щось ворухнулося.

Марта побачила це раніше за нього.

Темна постать стояла в кабіні між ними, хоча насправді там нікого не було. Високий чоловік у домашньому халаті. Голова нахилена. Зв’язка ключів у руці.

— Андрію, — прошепотіла вона.

— Що?

— Не обертайся.

Він поглянув на дзеркало.

Постать підняла голову.

Її обличчя було розмитим, наче відображення намагалося згадати, як виглядає людина, але не могло обрати одну.