Повелителька Вітрів

Нехай будуть миті незрозумілого. Нехай будуть деякі речі, які є таємничими, для яких ти не можеш знайти жодних причин.

(Ошо.)

Годувальниця каже: Усі аристократки – жовчні. У них гірке молоко. Їхні діти не беруть у них цицьку. Навіть у матері спадкоємного принца з сосків сочиться полиновий сік. І ось я подумала: чому б мені не вигодувати сина Дракона?

Пані Сунь годувала його до трьох років. Усі її рідні діти стали молочними братами та сестрами принца. Досягнувши повноліття, вони отримають посади при дворі. Завжди будуть ситі та одягнені. Государ подбає про них так само, як дбає про саму пані Сунь. На кожне свято він надсилає їй дорогоцінні подарунки. Вона живе й лиха не знає – всі ми про це багато чули.

Але останнім часом молоко зсякло в її грудях. Так-так. Там, де раніше плескотів океан, тепер ледве пробивається струмок. Тому їй підшукують заміну.

Такі новини не повідомляються з базарної площі. Їх дізнаються від надійних людей, які прислуговують при дворі. Моя тітка саме з таких. З вечора вона прислала до мене людину, аби попередити, щоб уранці я була готова.

Ще до світанку я натягала з колодязя води і добре вимилася. Виколупала бруд із пупка, відтерла його між пальцями ніг, а  дірки в зубах позакладала рисовими балабушками. Мої зуби виглядали чудово – вони не виглядали так навіть у юності.

Мої діти досить дорослі, аби подбати одне про одного. Я залишила їх зі спокійним серцем, вирушаючи до палацу Чан'аня.

Там мене добре оглянули. Особливо очі. Якщо хвороба причаїлась у тілі, очі викажуть її сповна. Але вони нічого не знайшли. Десять євнухів по черзі м'яли мої груди, щоб упевнитися, що в них достатньо молока. А як же! Ще з вечора я розварила квасолю і добре підкріпилася. Молоко прилило до моїх грудей, і євнухи залишилися задоволені. Тільки тоді мене пустили до принца.

Тепер жодних хитрощів. Я їм найвишуканіші страви: пророслий рис з мигдальними пластівцями, м'ясо в солодкому соусі та смажену локшину. Але нічого надто солоного чи гострого. Ніколи цибулі чи часнику. Їм завжди у встановлений час, після чого мене оглядає придворний лікар. Якщо хтось захоче отруїти принца, це позначиться і на моєму здоров'ї теж.

Принц Лю Че – миле хлоп'я. Але він – лише десятий принц. Хто міг подумати, що він стане спадкоємцем трону? І як знати, чи  доживе він до повноліття?

Імператор уже мав одного спадкоємця – принца Жуна. Його мати-наложниця Лі відрізнялася злим характером. Її порівнювали з Імператрицею-удовою Гао, у якої, за свідченнями придворних лікарів, було серце з яшми. Воно ніколи не билося, і тому пальці на руках і ногах государині чорніли... Але, можливо, їх обох оббрехали із заздрощів.

Так чи інакше, наложниця Лі була осоромлена і вигнана з двору Його Величності. Вона померла від туги, замкнувшись у своїх покоях, а її син, принц Жун, наклав на себе руки. Тепер Лю Че – мій славний Лю Че! –  спадкоємний принц, а його мати скоро оголосять Імператрицею.

Мені близько сорока років. Точніше не скажу. Я давно не лічу літ. Але мій вигодованець називає мене «бабусею». Я, мабуть, і справді постаріла. Годую його ось уже два роки, а він усе гарнішає і гарнішає. Ніколи раніше не бачила таку ловку дитину. І таку дивну. Він ніколи не грається з іграшками. Брязкальця, тріскачки, повітряні змії, дерев'яні конячки та тигри – все це у нього є. (Не те, що у моїх власних дітей – нічого кращого за солом'яну ляльку, сплетену зі стебел гаоляна). Але він ними зовсім не цікавиться. Єдине, з чим він може гратися нескінченно довго, це чотири дерев'яні футляри від паличок для чесання вух.

Це такі тонкі позолочені палички, схожі на спиці від водяного колеса. Призначені для того, аби приносити задоволення, а зовсім не для того, щоб діставати з вух сірку. Адже якщо вуха почистити, потім із них може сочитися кров. Про це всім відомо. Та якщо людині дошкуляє  сверблячка  – наче у слуховий прохід залетіла комаха і метушиться там  вдень і вночі,  її можна вигнати звичайною паличкою для чесання.

Але хто дасть дитині таку річ? Знаючи, що вона може виколоти собі око? Тому всі палички завчасно прибрали, залишивши лише футляри. Та навіть порожні, вони викликають у  принца захоплення.

На кожному з них намальована прекрасна дівчина. І кожна з них має особливу відзнаку. Одна одягнена у червоний шовк. Інша тримає у руках чашу. А за третьою тягнеться тонкий мишачий хвіст. У четвертій нібито немає нічого особливого, але вона найвродливіша з усіх.

Його Високість усім їм дав прізвиська: Повелителька Червоних Покривал, Повелителька Сліз, Повелителька Мишей та Повелителька Вітрів. Він розмовляє з ними, як із живими людьми.

Усі діти вважають, що предмети здатні оживати. Що в них можуть вселятися духи. І що з ними можна потоваришувати.

Але ось що мене турбує: ці футляри покійна пані Лі, мати принца Жуна, розмалювала власноруч! Чи не завдадуть вони лиха? Думаю, їх треба сховати.

Стара каже: З моєю головою щось не те. З нею щось сталося. Мабуть, з голоду. Тут усі кланяються і кажуть, що не можна так багато їсти. Що я вже їла, хоч у мене в роті не було й крихти. Я дивуюсь, як ще не померла з голоду. Мене не годували вже кілька місяців, хоча вони кажуть, що я щойно добре пообідала. Всі бажають мені здоров'я і довгих років життя, і кланяються, кланяються, як тільки я потрапляю їм на очі.

Хто всі ці люди, що живуть поруч зі мною? Я їх не пригадую. А ось вони знають мене пречудово. Вони роздягають мене та одягають, дають ліки. Мої власні слуги.

Колись я була кимось важливим (це вони так кажуть). Я була годувальницею Імператора. Може, тому мої груди так зморщилися і обвисли. Але Лю Че був моїм сином. Я не пригадаю, щоб у мене були ще діти, крім нього. Щоправда, могло статися, що вони померли давним-давно, а я їх просто забула. Лю Че також помер. Кому спало на думку посадити на трон мертвого хлопчика? Та й чи була я його годувальницею? Здається, ця честь належала пані Сунь.