Розділ 12 "Сон"

Який тихий і водночас тривожний сьогодні вечір. Під пеленою синіх хмар, що нависли над містом, де-не-де виднілись зірки. Місяць же сховався під хвилями похмурого неба. Повітря було чистим, морозним.

Після довгої розмови Арії з батьками, місіс Рівера запропонувала дівчині залишитись у них вдома. Будинок був велий, тому міста більше ніж достатньо. Жінка люб’язно провела доньку до її кімнати. Це були просторі апартаменти оздоблені дорогими меблями. Тут було  краще ніж в президентському люксі в найдорожчому готелі. Андреа все показала і залишила дівчину одну відпочивати.

Так, сон дійсно був дуже потрібний Арії. Сьогодні вона дуже виснажилась. Перед сном дівчина сходила в ванну, змила з себе сьогоднішній бруд. Одягнула, приємну на дотик, піжаму, яку їй залишили в кімнаті. Зручно вмостилась в ліжко, з білосніжною постіллю, і відразу заснула.

«Так холодно… Чому мені так холодно? Я відкрила очі і побачила, що я лежу на холодній землі серед засніженого лісу. Самотня. І немає нікого, ніде, ні душі. Я відчувала, що маю йти. Але куди і чому йду гадки не дам. Йду та йду все глибше в ліс. Суворий мороз обморожує мої щоки, кінчикі пальців на руках та ногах. Собачий холод. Але йду, не зупиняючись. Така втомлена, голодна. Серед галявини стояла дерев’яна хатина. Її обступили стрункі ялини, які вкутилася білою зимовю ковдрою. В середені горіло світло, над хатиною повільно звивався дим. Я відчула, що мені сюди. Обережно підійшла до дверей, постукала легенько. Двері відчинила білява жінка. Вона зустріла мене з  широкою, щирою посмішкою.

- Заходь, Арія. Я на тебе чекала, - дзвінко прощебетала синьоока жінка.

Я зайшла до будинку. Як же тепло. В середині було досить затишно, не зважаючи на те, що хатина була маленька. Ми пройшли до вітальні. Незнайомка запропонувала присісти. Вона була чимось зтурбована.

- У нас мало часу. Тому перейдемо до суті. Ти в небезпеці. Попереду жорстока війна, яка забере багато дорогих тобі життів. – Серйозно говорила вона, - о, вибач, я не представилась. Мене звати Клариса. Я та вовчиця, шо врятувала тебе від вервольфа на кладовищі. Арія поряд з тобою є люди, яким не можна довіряти. У тебе з ними родинні зв’язки. Довірившись їм, ти приречена на смерть.

- Що?- вирячила очі я. Жінка дивно говорила, але відчувала всім своїм відьомським нутром, що можу їй вірити. – Хто ці люди?

- Цього я не знаю. Я бачу корону – це знак царської родини. Той  хто носить цю мітку несе тобі смерть. – Все повторювала Клариса. – Слухай своє серце, довіряй тільки своїм відчуттям.

Жінка почала повільно віддалятись та розчинятись в повітрі.»

Арія поволі розплющила очі. Дівчина була в своїй кімнаті, там де і заснула.

- Здається, це був сон, - налякано прошепотіла.

Як дивно.. Клариса була такою реалістичною. Та й взагалі весь сон.  Якщо вона перевертень, то як змогла проникнути в мій сон? І звідки вона мене знає? Вовчиця попередила відьму про небезпеку. Хтось могутній хоче її смерті. Для неї це була не новина. А от те, що це хтось з її сім’ї вразило до глибини душі. Хто ж це може бути?

Арія встала з ліжка і направилась до великого вікна. Вмостилась на канапі, що стояла поруч. Вкуталась м’яким бамбуковим пледом і пильно роздивлялась краєвид. Вона побачила як в небі стрімко починає зріватись сніг. Пухкенькі сніжинки хутко летіли до землі, танцюючи швидкий вальс. Вже за кілька хвилини земля вкрилася білою ковдрою. Вітер тихенько погойдував гілки дерев, зтрушуючи з них сніг. Місяць то виринав, то потопав в сивих хмарах.

Слова Клариси не давали їй покою. Раз за разом прокручувала їх в пам’яті, намагаючись зрозуміти  сенс.