Розділ 2 "Незнайомець"

- Як ти, люба? - розбудив дівчину знайомий голос.

 Арія відкрила очі, і спробувала встати, але спроба була невдалою. Її тіло так боліло, адже вона була притиснута до землі великим вовком, який важив чимало. Вона побачила перед собою свого хлопця Кріса. Вони були знайомі ще зі школи, навчались в паралельних класах. В старшій школі почали зустрічатись. Здавалося б, що це перше справжнє кохання. Арія довіряла йому і все розповідала.

 Дівчина намагалася згадати, як вона потрапила до лікарні. І кожен раз її пам'ять обривалася на тому, як тіло відчуло полегшення, коли від неї відкинули вервольфа.

- Біла вовчиця, - сказала вголос Арія.

- Що? - здивоване, запитала Лідія.

В палаті вони були не одні. Двоюрідна сестра теж тут була. Незрозуміло звідки вона  з’явилась і як взагалі дізналась, що Арія в лікарні.

- Що? - перепитала дівчина, зробивши вигляд, що вона не розуміє, що від неї хоче сестра. Як дивно, але Лідія не стала розпитувати далі, це на неї було не схоже.?

- Як ти? - запитав все той же рідний голос.

- Нормально, - відповіла Арія. Почувши його голос вона відчула себе в безпеці. Його ніжний дотик вернулув її до реального світу. Лідія вийшла, і вони залишилися наодинці.

-Я прийшов до тебе, як ми і домовлялись. Ти була в себе в кімнаті і була непритомна. То я тебе відвіз до лікарні. Що сталося з тобою? – стурбовано запитав хлопець.

-Що? Вдома? – Арія не могла зрозуміти як це можливо, адже вона знепритомніла на кладовищі.

-Що за біла вовчиця? - запитав, схвильовано Кріс.

- Вона врятувала мене, - здивоване піднесла Арія, - вона накинулася на того перевертня і ... і я не можу згадати, що було потім. Він погрожував мені, але потім якимось чином він загорівся. Здається, я зійшла з розуму, але це сталося після того, як я представила це в своїй голові, і моє бажання збулося - він дійсно загорівся. Хіба таке може бути? І чому вовчиця стала б мене рятувати? Все так дивно, я нічого не розумію, Кріс.

- Головне ти жива, решта не важливо, - заспокоював він . Хлопець обняв свою дівчину і поцілував її в лоб, - відпочивай..

З дівчиною було все впорядку, але для перестраховки лікар її залишив на ніч в лікарні.

 «Не розумію ... як він загорівся? Невже це я зробила? У мене є сила? »- ці думки її лякали, а нерозуміння вбивало. Арія в кімнаті була зовсім одна. Вже була глибока ніч, і лише місяць освітлював лікарняну палату. Їй не спалося. На столі вона побачила свічку. Дівчина вирішила спробувати її запалити так само, як тоді вервольфа.

Вона знову подумки вимальовувала картину як свічка поволі загорається. Але свічка не загоралась. Арія прищурила очі, вперто дивилась на ту свічку і намагалась змустити її горіти. Але нажаль знову нічого. Дівчину це засмутило. Вона вже почала сумніватись в своїх нових здібностях. Що тоді на цвинтарі, то була випадковість, чи може хтось інший змусив вовче тіло палати вогнем. Питань з кожним днем ставало все більше, а відповідей не було.

Настав ранок. Лідія забрала дівчину додому. По дорозі вони не промовили жодного слова. Дівчата не були кращими подругам. Арія не впускала сестру в своє життя, щоб захистити і не втратити ще і її з дядьком. Вона була зазвичай груба і різка до Лідії. Хоча дівчина в супереч поведінці Арії намагалась знайти з нею спільну мову. Після багатьох невдалих спроб зблизитись, сестра покинула цю затію.

- Як ти почуваєшся? – стурбовано запила дівчина.

- Добре, можеш не прикидатись, що тебе це хвилює.

Дівчина кинула на Арію свій не задоволений погляд, і різко загальмувала на повороті біля будинку. Вона припаркувалася, вийшла з машини і голосно грюкнула дверима. Лідія попрямувала в будинок.

Арія додому не пішла. Вона вважала за краще прогулятися і попрямувала в парк. Їй хотілося побути наодинці з думками. Осіннє вологе повітря, прохолодний вітер, що зриває листя, з майже голих дерев,  навіювали спокій. На мить дівчина забула про свої проблеми. Вона сіла на лавку і спостерігала за будньою метушнею. Дитячий сміх то заспокоював, то турбував її душу.

«Адже може завтра, ця дитина буде наступною. Або ота дівчинка, що грає з мамою, а може і сама мама стане жертвою. І всіх врятувати не можна. Це так несправедливо. А що якщо ця сила погубить мене і коли-небудь прийде день, коли від моєї руки хтось загине? Ні! Я цього не винесу. Але ж тоді сила мною опанувала, а не я силою. Щоб запобігти біді і не перетворитися в одну з «них» мені потрібно навчитися керувати силою. Але як це зробити? Я ж навіть гадки не маю, звідки вона взялася. І звідки взялася та вовчиця? Навіщо вона мене врятувала? А може в мене й немає тієї сили. Може то мені примарилось. Стільки питань, а відповідей нуль. Може, якщо я повернуся на те місце, то я можу згадати, що сталося? »

***

Ось, знову ця зловісна атмосфера. Чиїсь могили, ворони, запах страху. Це місце так і просякнуте страхом. Ну, хоч туман розсіявся. Арія присіла біля могили батьків і зосередилась над спогадами. Згадалося її безтурботне дитинство, яке розчинилося в часі. Зараз вона одна і ніхто не може її втішити так, як це робили мама з татом.

Ось злетілися ворони, завив вітер. Сонце прощалося з днем, і наступала важка ніч. На вулиці вже потроху темніло. І пролунав вовче виття. Арія занервувала. Вона не хотіла знову зустрітися з тим перевертнем. А може це була та вовчиця, що врятувала її?

- Тобі не страшно тут гуляти однієї? - пролунав з-заду чийсь чужий, але в той же час приємний голос.

Це був високий широкоплечий чорнявий хлопець. На вид йому було років двадцять. Він з’явився ніби з повітря. Підійшлов близько до дівчини та роздивлявся її пильно своїми карими, майже чорними, очима.

- Я не гуляю, - грубо відповіла Арія, - я прийшла провідати рідних. А ти не боїшся?

Хлопець розсміявся і сказав:

- Ні, з чого це раптом? Я ж не дівчисько і зможу за себе постояти, - посміхнувся він.