Пролог

Ти мене покликала. Хм, це так незвично та дивно. Невже перестала боятись? Даремно. Але зараз страшно і мені. Чи вистачить тобі обережності та сили? Адже за себе поручитись не можу. Надіюсь, ти розумієш що робиш. — Онтар причаївся в чагарнику та спостерігав за дівчиною на галявині. — Подорослішала, покращала.

— Онтаре, ти мені потрібний. — Голос дівчини прозвучав доволі впевнено, хоча тіло зрадливо тремтіло. Було дивно почути словами те, що він бачив в якості яскравого образу в своїй голові.

— Ти викликáла мене? — пролунав з темряви бас, змішаний із гарчанням. Дівчина заклякла в очікуванні, але нічого не відбувалось.

— Я не можу розмовляти з порожнечею. Покажись!

Онтар не поспішав, безшумно обійшов галявину, щоб підкрастись та налякати її гарчанням, як колись. Та коли він наблизився, дівчина, не повертаючи голови, торкнулась до його носу.

— В мене що, гілка під лапою зламалась? — в його голосі прозвучала інтонація насмішки, а в голові промайнуло: Відчуваєш навіть сильніше, ніж мені здавалось, але все ще боїшся. Страх – це добре.

— Знаєш, я до останнього не вірила, що ти прийдеш. — Вона далі сиділа спиною до нього.

— Не міг не прийти. Мене ж викликала сама Повелителька.

— Я б цього ніколи не зробила, якби не… — дівчина замовкла.

— І все ж я тут. Може, врешті, скажеш, чому мені довелось подолати півсвіту, щоб прийти на цю трикляту галявину? — не втерпів Онтар після явно задовгої паузи.

Вона ще секунду повагалась, а потім тихо і ледь чутно сказала:

— Я викликала тебе, щоб ти присягнув мені на вірність.

— Не варто поспішати. Ти ще не готова.

— П’ять років тому ти гарно пояснив, ким я повинна стати та що на мене чекає, тож не варто мене відмовляти. Я так вирішила. Тому наказую: присягни! — останні слова пролунали дзвінко і впевнено, дівчина різко повернула голову та подивилась в очі велетенському вовкові, який скелею нависав над нею.

Під її поглядом Онтар несподівано для себе припав на передні лапи і схилився до землі.

— Ваша воля. — процідив він.

Ого, ще трішки і присяга не знадобиться. Але я поки ще можу протистояти тобі.

Онтар через силу підвівся і глянув на дівчину.

— Я не можу ослухатись. Але чи розумієш, від кого вимагаєш присяги? Хто я для тебе? Дитячий жах, який часто вив під вікнами, і це виття чула лише ти? Чи монстр, який вміє розмовляти? — Онтар помітив, як після його слів вона знову затремтіла. Гарний знак. – Прийшов час дізнатись, хто стоїть перед тобою. Я дух — дух свободи та лісу, вічний Вовчий Принц. А присяга — це рабство. І як плануєш повелівати, якщо ти навіть зараз на ноги не можеш стати, коли я поруч?

Дівчина безсило опустила голову і вперлась руками в землю. Але за мить різко встала. Її обличчя опинилось навпроти морди велетня. Очі зійшлись в двобої з вовчими жовто-зеленими.

— Маєш рацію. Я нічого не знаю про свій тричі проклятий дар і про тебе також. Але потрібно припинити це жахіття…— дівчина зробила коротку паузу і видихнула — Сьогодні твоєю вечерею мала стати я…

— Якою вечерею? — невдало спробував перебити спантеличений Онтар.

— …я пам’ятаю, як я тебе боялася. Але ти ж знайшов вихід. Якимось чином почав залазити в мої сни. Тоді ти сказав, що я стану Повелителькою всіх вовків і твоєю також. Але за умови, що сама попрошу тебе. — Вона підняла руку, діставши з-за поясу ніж. — Присягни або з’їж мене, як інших. Але знай, я не буду кричати! — Вона направила лезо собі в груди, а в очах блищала приречена рішучість.

— Зупинись. Про що ти говориш? — прогарчав він — Я мисливець, а не людожер. Не потрібна ця присяга. Я і так тобі допоможу.

— Я тобі не вірю! Присягни… на вірність… мені… своїй Повелительці! — кожне слово, яке злітало з її уст, було важким та гострим. Вона вказала зброєю на землю. — Присягай!!!

Онтар знову припав головою до землі. Але тепер він повністю втратив контроль над собою і слова присяги зірвались з уст:

— Алцемус трімі, Онтар, кремар те варетус, Анхіс[1].

— Відійди від мене. — Лезо дивилось у бік Вовка.

Онтар позадкував, не розгинаючи лап, що при його незвичних розмірах виглядало доволі кумедно. Повелителька з полегшенням зітхнула та безсило опустила руку. Ніж випав з її тремтячих пальців.

— Ти так нічого і не зрозуміла. Що за маячня про вечерю?

Онтар раптом закляк, втягнув носом повітря і насторожено підняв вуха, прислухаючись до шепотіння пралісу. Шерсть на загривку піднялась:

— На землю, швидко!

— Не наказуй мені — я твоя Повелителька!