40

Арвін зайшов у невелику кімнатку, де його вже довгий час чекав наглядач.

- Пане! — при появі лорда той виструнчився.

- Розповідай! - без зайвих передмов зажадав лорд; пройшовши через усю кімнату, він сів в одне з крісел поряд із журнальним столиком, і, розслабившись, заплющив очі.

Шпик озирнувся на двері, де все ще був дворецький і, після того, як той вийшов, повернувся на облюбоване ним місце навпроти.

- Лорд Фаберт ми знайшли некроманта!

Після цих слів Арвін стрепенувся, наче ожив від тривалого сну. Підвівся, готовий зараз же кудись бігти. Він і так надто довго чекав.

- Де? — спитав і, не чекаючи відповіді, стрімко подався на вихід. - Ходімо! - Скомандував на ходу.

— Пане, він у готелі недалеко від центральної площі, — засеменів слідом відвідувач, ледве встигаючи за широким кроком лорда.

- Пане? - провів дракона здивованим поглядом дворецький.

Не встиг господар повернутися додому, як відразу знову пішов у невідомому напрямку. Йому знову доведеться пояснюватися перед очікуваним секретарем, а потім і перед батьком. Невдоволено похитавши головою, старий слуга вирушив до вітальні. Нелегка у нього робота. Одна втіха — добре платять.

Дорогою до місця призначення Майк продовжив присвячувати пана в особливості ситуації, що склалася.

— Я зробив усе, як ви наказали, — доповідав він у подробицях. — Грошей некромант не взяв, на погрози не реагував, тоді я натякнув про магію, і старий одразу ж здався.

За розмовою вони блискавично дісталися готелю.Лорду дракону відчинені всі двері, тому не важко було дізнатися, в якому номері зупинився некромант.

Через пару хвилин вони вже без стуку увійшли до кімнат, але застали на місці лише служницю, яка від переляку не могла й слова вимовити. Лише стояла, тремтячи, як осиновий лист, не підводячи погляду.

Аура дракона досить тяжка для людей. Лорд не мучив бідолаху: навряд чи вона щось знала.

Єдине, що йому вдалося з'ясувати у господаря готелю, це те, що постояльці пішли зовсім нещодавно і ще їх можна наздогнати.

Служниця в страху дивилася панам услід. Як тільки вони зникли з виду, вираз її обличчя повністю змінився, на ньому розквітла яхідна посмішка: «Не наздоженуть!»

***

Мандрівники зупинилися перед білою вежею. В іншу йти ніяк не хотілося. Хоча Катя й розуміла — з її життям найвірогітніша червона. Але ноги привели саме сюди.

Нічого особливо у вежі не було. Будівля, як будівля. Круглі форми з вікнами на всі боки. З білого каменю не мармур, але теж красиво. Жодних світлих аур або янголят з крильцями. Ніщо не нагадувало про те, що тут живе небесне створіння. Біля входу ніхто з мечем не стояв.

- Ходімо! — кинула вона некроманту і рішуче смикнула ручку дверей.

Та виявилася відкритою.

- Я тебе тут зачекаю! — зненацька злякався старий.

- Що, гріхів багато наробив? — посміхнулася Біюла, хоча в самої душі оселилося дивне хвилювання і при наближенні до вежі воно посилювалося.

Боятися товаришу майору було соромно, тому вона, окинувши супутника важким поглядом, зітхнула, і без сумніву зробила крок усередину.

Далі піднялася круглими вінтажними сходами нагору.І одним махом, не зупиняючись, забігла до просторої кімнати.

Тут було ясно, чисто, пахло свіжістю та квітами. Хіба що метелики не пурхали для повноти картини.

Меблі з невідомої породи білого дерева, стіни та кам'яна підлога у світлих тонах. Стильно та просто.

З-за столу піднявся чоловік середнього віку, підтягнутий, досить гарний. Весь у білому, відповідно до оздоблення. За спиною виднілися крила, справжнісінькі, як у лебедів. Вони рухалися, пір'їни ворушились. Одного погляду було достатньо, щоби зрозуміти — не бутафорські.

- Ти прийшла! — ідучи їй назустріч, радісно промовив Ангел, ніби все життя Катю тільки й чекав.